Геополітична короткозорість Євросоюзу щодо Туреччини та України

Євробюрократи все очевидніше не встигають за динамікою геополітичною сучасного світу. Поки США і Китай розширюють сфери свого впливу в Тихоокеанському регіоні, а Росія працює над створенням свого євразійського блоку, Євросоюз фактично випав з великих геополітичних ігор, самообмежити розширення зовнішніх меж свого впливу і замкнувшись на питаннях внутрішнього перерозподілу політичних та економічних повноважень. Ігноруючи євроінтеграційні прагнення і зовнішньополітичні амбіції Туреччини і України, Євросоюз проявляє геополітичну короткозорість, обмежуючи свої можливості проводити більш ефективну політику на Близькому Сході та пострадянському просторі.

Якщо два попередні десятиліття Європейському союзу пророкували підвищення ролі в глобальних світових процесах, то в останні роки Брюссель відверто втратив геополітичну ініціативу. Навіть Лівійська кампанія лише тимчасово дала привід заговорити нібито про зростання зовнішньополітичної активності ЄС. Однак, ініціювавши військові дії проти сил Каддафі, країни ЄС продемонстрували нездатність без допомоги США впоратися з військовою операцією і не зуміли домогтися від союзників-повстанців забезпечення порядку в післявоєнній Лівії. А результати перших виборів в постреволюційних країнах показали марність надій ЄС на просування своїх стандартів демократії в цей регіон. Отже, максимум, на що можуть зараз розраховувати країни ЄС в своїй південній політиці — це відновлення тих постачань нафти, які вони мали і до «Арабської весни».

Ймовірно, Європейський Союз міг би досягти значно більших успіхів в просуванні своєї політики в Північній Африці і на Близькому Сході, якби діяв тут в тісній координації зі своїм асоційованим партнером Туреччиною. Це найпотужніша в регіоні держава довгі роки було зразком демократичних і економічних перетворень в ісламському світі, до того ж — надійним союзником ЄС і США. Тому Анкара цілком справедливо могла розраховувати на підтримку своїх амбіцій на лідерство в регіоні.

Однак, замість очікуваної підтримки, Анкара отримала від Франції політичний ляпас у вигляді закону, який вводить кримінальне покарання за заперечення геноциду проти вірмен. І справа тут не в визнанні або невизнанні самого факту геноциду — його Франція офіційно визнала ще кілька років тому. Чергове нагадування про це болючу для міжнародного іміджу Туреччини подію саме в той час, коли Анкара змагається з Тегераном за лідерство в регіоні, може сприйматися як удар в спину.

Спочатку відмовивши Анкарі (не офіційно, але фактично) в повноцінному членстві в ЄС, а тепер ігноруючи її амбіції регіонального лідерства, євро-бюрократи самі відштовхують від себе Туреччину, даючи таким чином зрозуміти їй та іншим країнам регіону, що ніякі політичні реформи і економічні успіхи не змусять ЄС розглядати їх як рівноправних партнерів. Таким чином не тільки втрачається вагомий для цих країн стимул до перетворень за європейськими стандартами, а й підживлюється ґрунт для недовіри ісламських народів до Європи.

Тому зовсім не дивно, що після довгих роздумів Туреччина погодилася на запропонований Росією проект «Південного потоку» — головного конкурента газотранспортних проектів Євросоюзу в регіоні.

Аналогічна ситуація спостерігається і в політиці ЄС щодо України, з якої до цих пір не парафована вистраждана роками переговорів Угода про асоціацію. Очевидно, що ніякі технічні перешкоди (зокрема, заявлялося про технічну неготовність документів для парафування) не могли б перешкодити церемонії парафування на саміті Україна-ЄС в грудні 2012 р., якби на те була політична воля.

Заяви про проблеми з демократією і з українською судовою системою також не можуть замаскувати істинні причини гальмування парафування Угоди. Адже зараз мова йде не про повну готовність України до повноцінного вступу в ЄС, а лише про Угоду про асоціацію, однією з цілей якої якраз і є стимулювання подальших реформ і наближення української політичної, правової та економічної систем до європейських стандартів. У упередженості оцінок євробюрократів щодо готовності України до Угоди про асоціацію неважко переконатися, якщо згадати лояльність ЄС під час укладення аналогічних угод з іншими країнами Центральної та Східної Європи. Тоді відповідні угоди з ЄС зіграли роль стимулу і провідника реформ у Польщі та інших постсоціалістичних державах. Дати таку ж можливість Україні ЄС наполегливо відмовляється.

Непереконливі і аргументи про неготовність ЄС інтегрувати у свої структури Україну під час економічної кризи — адже про терміновий вступ до Євросоюзу ніхто і не говорить, обговорюється лише Згода про асоціацію з туманною перспективою повноцінного членства в довгостроковій перспективі. Тому ніяких додаткових економічних витрат від ЄС зараз не потрібно.

Не витримують критики і заяви, нібито відкладенням парафування Угоди про асоціацію Євросоюз хоче схилити українську владу бути більш демократичною і припинити судові переслідування лідерів опозиції. Вже досить непогано знайомі з пострадянськими реаліями чиновники ЄС не можуть не знати, що саме їхня відмова від парафування Угоди і віддаляє Україну від демократичних перетворень і реформ в тій же судовій сфері. Тому непоступливість у питанні Угоди про асоціацію лише підтверджує, що насправді єврочиновників так само мало цікавить доля Юлії Тимошенко, як мало цікавили їхні інтереси України в 2009 р., коли під пресингом лідерів країн ЄС екс-прем’єр була змушена підписати ті невигідні газові контракти з Росією, за які, власне, її і засудили.

Прекрасно розуміють віддаленість офіційно озвучених підстав від реальних мотивів ЄС і в Києві. Зробивши свого часу публічні заяви про пріоритетність євроінтеграції, президент України наважився наразитися на прохолодну реакцію Москви. Враховуючи чутливість електорату Віктора Януковича до відносин з Росією, цей крок навряд чи дався йому легко. Євросоюз же традиційно «віддячив» тим, що залишив Україну сам на сам з Росією і невирішеними проблемами з газовими контрактами, а також наполегливими пропозиціями віддати контроль над газотранспортною системою і приєднуватися до Євразійського союзу.

Ігноруючи євроінтеграційні прагнення і зовнішньополітичні амбіції Туреччини і України, Євросоюз проявляє геополітичну короткозорість, обмежуючи свої можливості проводити більш ефективну політику на Близькому Сході та пострадянському просторі. Поглиблення партнерства з Туреччиною і Україною дало б Європі відчуття захищеності її Південно-Східних кордонів, безпосередній вихід до Кавказу, впевненість у надійності транспортних коридорів і безперебійності поставок енергоносіїв з Росії та Азербайджану, більш тісні зв’язки з країнами Середньої Азії. Вже не кажучи про те, що Туреччина і Україна — величезні ринки для європейської продукції та перспективні країни для інвестицій.

Разом з Туреччиною Євросоюз зміг би ефективніше сприяти демократизації Єгипту та Сирії, боротися проти екстремізму на Близькому Сході, шукати шляхи Палестино-Ізраїльського врегулювання, налагоджувати мирне співіснування християнського і ісламського світів у цілому.

З асоційованою Україною ЄС міг би ефективніше будувати відносини з Белоруссією, Молдовою, країнами Кавказу, допомагаючи цим країнам у демократичних і економічних перетвореннях (йдеться не про «кольорові» революції, а про євростандарти у політичній, економічній, соціальній сферах). У перспективі інтеграція України в ЄС могла б бути продовжена встановленням асоційованих відносин ЄС з Росією і очолюваним нею Євразійським союзом, який, у разі успішності цього проекту, стане важливою ланкою, що з’єднує Європу з динамічним Азіатсько-Тихоокеанським регіоном. Зсув епіцентру фінансово-економічного життя в цей регіон уже ні в кого не викликає сумнівів, тому питання пошуку механізмів участі в новому світопорядку повинен стояти в ряду пріоритетів ЄС.

Париж і Берлін, як ініціатори формування спільної зовнішньої політики ЄС, до цих пір не змогли запропонувати Євросоюзу ефективної спільної геополітичної стратегії: зовнішня політика Німеччини традиційно виявилася занадто корисливою, а Франції — занадто ірраціональною. Інтеграція Туреччини і України не входить в нинішні плани Берліна, стурбованого формуванням в ЄС підконтрольного йому ядра держав (фактично всі останні «економічні» ініціативи Німеччини в ЄС йдуть саме в цьому руслі). Туреччина і Україна дуже великі і норовливі, щоб вписатися в ці германоцентричні проекти.

Що ж стосується Франції, то, звільнившись від опіки США над Європою, вона виявилася наодинці з потужною Німеччиною, в залежність від якої все більше впадають країни Євросоюзу, що найбільш постраждали від економічної кризи. Оскільки геополітичні амбіції Франції останні півстоліття зав’язані на долю Євросоюзу, то Парижу поки нічого не залишається, крім як виступати дуетом з Берліном, чекаючи поки останній зрозуміє, що уявні переваги від його нинішніх германоцентричних ініціатив навряд чи компенсують збитки, завдані порушенням існуючих балансів в загальному Європейському будинку, економічним лідером якого сама Німеччина і є.

Що ж стосується Туреччини та України, то для них важливо не дати емоціям і образам вплинути на визначення довгострокових стратегічних пріоритетів, серед яких повинно залишатися поглиблення інтеграції з Європейським Союзом. Однак і втрачати час в очікуванні геополітичного прозріння Євросоюзу не варто: Анкара і Київ вже зараз можуть спільно ефективно взаємодіяти в рамках низки регіональних ініціатив.