Радянські САУ часів війни (частина 2) – «Су-122»

СУ-122 — середня за масою радянська САУ класу штурмових гармат (за небагатьма обмеженнями могла виконувати роль самохідної гаубиці). Дана машина стала однією з перших самохідок, які були прийняті у великомасштабне серійне виробництво в СРСР. Стимулом для створення САУ стали необхідність максимального спрощення конструкції танка Т-34 у важкі для країни умови середини 1942 року та необхідністю надати танковим та механізованим частинам високомобільний й потужний засіб вогневої підтримки.

Проведений 15 квітня 1942 пленум Артилерійського комітету ГАУ, у якому брали участь представники від військ, промисловості, а також Народного комісаріату озброєння визначив напрямки розвитку радянської самохідної артилерії. На озброєнні Червоній Армії повинні були з’явитися САУ підтримки піхоти, озброєні 76-мм гарматою дивізійної ЗІС-3, 122-мм гаубицею М-30 і самохідний винищувач дотів, озброєний 152-мм гарматою-гаубицею МЛ-20. У цілому рішення пленуму зводилися до створення такої самохідної артилерійської системи, яка змогла б забезпечити підтримку та супровід наступаючої піхоти і танків своїм вогнем, була б у змозі йти в наступаючих порядках військ і в будь-який момент відкрити вогонь на поразку. Рішення, прийняті на пленумі, були схвалені Державним Комітетом Оборони.

У найкоротші терміни вже до 30 листопада 1942 року на Уральському заводі важкого машинобудування (УЗТМ, «Уралмаш») були закінчені проектні роботи і виготовлений перший прототип СУ-122. Зважаючи на брак у військах самохідної артилерії САУ СУ-122 вже в грудні була запущена в серійне виробництво, в ході якого машина весь час піддавалася численним доопрацюванням, які були пов’язані з поспішним запуском у серію і незначним періодом тестування. САУ випускалася з грудня 1942 року по серпень 1943 року, всього було випущено 638 самохідок даної серії. Випуск СУ-122 був припинений через перехід на виробництво винищувача танків СУ-85, який був створений на її базі.

Особливості конструкції

САУ СУ-122 мала ту ж саму компоновку, що й всі інші серійні радянські самохідки, за винятком лише СУ-76. Повністю броньований корпус був розділений на 2 частини. У передній знаходилася броньована рубка, в якій розміщувалися екіпаж, гармата та боєзапас — вона поєднувала у собі відділення керування та бойове відділення. У кормі машини знаходилися двигун та трансмісія. Екіпаж САУ складалися з 5 чоловік. Три члени екіпажу розташовувалися зліва від гармати: першим сидів механік-водій, за ним навідник, за ними заряджаючий. Ще 2 людини знаходилися праворуч від гармати — командир самохідки та замковий. Паливні баки знаходилися вздовж бортів між шахтами вузлів індивідуальної пружинної підвіски, у тому числі й у жилому відсіку машини. Таке розташування негативно позначалося на виживанні екіпажу та вибухобезпеки у разі ураження самохідки ворожим снарядом.

Відносно великий екіпаж самохідки (5 чоловік) був необхідний тому, що 122-мм гармата мала роздільне заряджання, поршневий затвор та рознесеним по обидві сторони гармати механізм наведення. Праворуч перебував маховик секторного підйомного механізму, а ліворуч був розташований маховик гвинтового поворотного механізму.

Броньований корпус та рубка САУ виготовлялися з катаних броньових плит завтовшки 45, 40, 20 та 15 мм за допомогою зварювання, бронювання самохідки було протиснарядним. Броньові плити лоба рубки та корпусу САУ мали раціональні кути нахилу. На прототипі та перших варіантах САУ лобова частина рубки збиралася з 2-х бронеплит, встановлених під різними кутами нахилу, але згодом її замінили на єдину деталь, яка встановлювалася під кутом 50 градусів до нормалі.

Для зручності технічного обслуговування та ремонту надмоторні броньові плити були виготовлені знімними, а верхня кормова деталь — відкидною на петлях. У даху бронерубки було 2 великих отвори — для встановлення оглядової башточки панорамного прицілу та люка для посадки/висадки екіпажу. Даний люк (за винятком аварійного у днищі корпусу) був єдиним засобом екіпажу для того, аби залишати САУ. Люк механіка-водія у лобовій бронеплиті рубки використовувався лише для спостереження за дорогою. Через броньовані противідкатні пристрої гаубиці його не можливо було відкрити повністю. Все це у сукупності істотно ускладнювало евакуацію екіпажу з підбитої машини.

Основним озброєнням САУ стала злегка модифікована гаубиця М-30С, створена на базі нарізної 122-мм гаубиці М-30 зразка 1938 року. Відмінності між шатунними частинами буксируючого та самохідного варіантів були несуттєвими і в основному були пов’язані з необхідністю монтажу гармати у тісному просторі бронерубки. Від гаубиці М-30 гармата зберегла рознесені по обидві сторони ствола органи керування механізмами наведення, що вимагало наявності в екіпажі САУ двох навідників. Гаубиця М-30С мала ствол завдовжки 22,7 калібр, дальність ведення вогню прямою наводкою складала 3,6 км., Максимальна дальність стрільби — 8 км. Діапазон кутів підвищення становив від -3 до +20 градусів. Сектор горизонтального наведення був обмежений 20 градусами. Поворотний механізм гармати був гвинтового типу і розташовувався ліворуч від ствола, він обслуговувався навідником. Підйомний механізм гармати знаходився праворуч, його доводилося обслуговувати командиру САУ. Гаубиця мала механічний ручний спуск.

Боєкомплект гаубиці складався з 40 пострілів роздільно-гільзового заряджання. Більшу частину боєкомплекту становили осколково-фугасні снаряди. В окремих випадках, для боротьби з танками противника, на дальності до 1000 метрів використовувалися кумулятивні снаряди, які при вазі в 13,4 кг. здатні були пробивати 100 мм броні. Маса осколково-фугасних снарядів становить 21,7 кг. Для самооборони екіпаж СА-122 використовував 2 пістолети-кулемети ППШ (20 дисків на 1420 патронів), а також 20 ручних гранат Ф-1.

Рух САУ СУ-122 здійснювався чотиритактним V-подібним дванадцятициліндровим дизелем В-2-34, який мав рідинне охолодження. Максимальну потужність у 500 к.с. дизельний двигун розвивав при 1800 об/хв. Експлуатаційна потужність становила 400 к.с., які досягалися при 1700 об/хв. Запуск двигуна проводився або з допомогою стартера СТ-700 потужністю 15 к.с., або стисненим повітрям з 2-х балонів. Загальна ємність паливних баків становила 500 літрів. Цього запасу палива вистачало для 400 км. маршу по шосе.

Ходова частина САУ практично повністю повторювала базовий танк Т-34. З кожного борту розташовувалося по 5 двосхилих опорних ковзанок великого діаметру, що мали гумовий бандаж, лінивець та провідне колесо. Підтримуючі катки у ходовій частині відсутні, верхня частина гусениці спиралася на опорні катки самохідки. Лінивці з механізмом натягу гусениці розташовувалися спереду, а провідні колеса гребневого зачеплення ззаду. Для поліпшення прохідності гусениці могли оснащуватися спеціальними ґрунтозачепами різної конструкції, які кріпилися болтами до кожного четвертого або шостого траку.

Бойове застосування

28 грудня 1942 на заводському полігоні УЗТМ пройшли випробування контрольної машини з установчої грудневої партії. САУ пройшла 50 км. маршу й здійснила 40 пострілів. Випробування машини завершилися успішно, й вся партія СУ-122 була передана до Червоної Армії. Всі зроблені до цього моменту 25 машин були передані у навчальний центр самохідної артилерії. Тоді ж, наприкінці грудня 1942 року, почали формуватися 2 перших самохідно-артилерійські полки (1433 САП і 1434 САП), які були використані на Волховському фронті. Кожен полк складався з двох батарей читирьохорудійного складу, озброєних СУ-122, а також 16 САУ СУ-76, двох легких танків або бронемашин, вантажних та легкових автомобілів, а також 2 тракторів.

Перші бої сформовані підрозділи провели 14-15 лютого 1943 року у рамках наступальної операції 54-ї армії в районі Смердина. У ході боїв, які тривали 4-6 днів, самохідно-артилерійські полки довели свою ефективність, зруйнувавши 47 дзотів, знищивши 14 протитанкових гармат, від 19 до 28 автомобілів, придушивши своїм вогнем 5 мінометних батарей та знищивши 4 склади противника. Повністю виправдала себе й запропонована тактика використання самохідок. САУ СУ-122 рухалися на відстані 400-600 метрів від атакуючих танків, пригнічуючи вогнем виявлені вогневі точки, переважно ведучи вогонь при зупинці. При необхідності самохідки могли використовуватися для відбиття контратак противника, виступаючи у ролі традиційної гаубичної артилерії.

Однак дотримуватися цієї тактики вдавалося не завжди. Так, вже у битві на Курській дузі машини нерідко використовувалися у першій лінії наступу, заміщаючи в атаках звичайні танки. Внаслідок цього непристосовані для боїв у першій лінії машини (недостатнє бронювання, відсутність кулеметів, вузький сектор обстрілу) несли невиправдано великі втрати. Під час Курської битви радянське командування покладало на СУ-122 великі надії як на ефективний засіб боротьби з новою бронетехнікою вермахту, але реальні успіхи самохідок у боротьбі з танками були дуже скромними, а втрати істотними.

Брали участь СУ-122 й у складі 1446 САП та у сумно відомому контрударі під Прохорівкою. У результаті неправильного використання з 20 САУ, які брали участь у контрударі, 11 машин було спалені, а ще 6 підбито. При цьому важливу роль в оборонних діях частин, озброєних САУ СУ-122 відіграла контрпідготовка — стрільба із закритих позицій по віддаленим цілям — скупченням техніки та піхоти противника. Так чи інакше, Курська битва стала місцем їхнього наймасовішого використання. Уже в серпні 1943 року їм на зміну почали надходити нові машини СУ-85, які відносилися до класу винищувачів танків.

Тактико-технічні характеристики: СУ-122

Маса: 29,6 т.

Габаритні розміри:

Довжина 6,95 метри, ширина 3,0 м., висота 2,15 м.

Екіпаж: 5 чол.

Бронювання: від 15 до 45 мм.

Озброєння: 122-мм гаубиця М-30С

Боєкомплект: 40 снарядів

Двигун: дванадцятициліндровий V-подібний дизельний двигун В-2-34 потужністю 500 к.с.

Максимальна швидкість: по шосе — 55 км/год, по пересіченій місцевості — 20 км/год

Запас ходу: по шосе — 400 км.