Радянські САУ часів війни (частина 1) – «Су-76»

До Другої світової війни Червона Армія вступила, не маючи у військах жодної серійної версії САУ, яка могла б використовуватися як для підтримки піхоти у наступі, так й для боротьби з танками противника. САУ СУ-5, які надійшли на озброєння наприкінці 1930-х років, були створені на базі легкого танку Т-26, були випущені дуже незначною серією і застосовувалися лише епізодично під час походу на Польщу. Влітку 1941 року питання про необхідність у військах САУ постало настільки гостро, що вже до кінця року на світ з’явилася сурогатна самохідка ЗІС-30, створена на базі артилерійського тягача «Комсомолець». Дана машина мала малий запасом ходу, була нестійка і перевантажена, хоча й могла при цьому достатньо успішно вражати практично всю бронетехніку вермахту.

Спробу розробити повністю броньовану самохідку, озброєну 76-мм гарматою, Горьковський автозавод за своєю ініціативою зробив восени 1941 року. Тоді ж на підприємстві освоювали випуск легкого танку Т-60 і займалися проектуванням більш досконалої машини — Т-70. Використовуючи елементи трансмісії і ходової частини цих танків, конструктори створили артилерійську самохідну установку СУ-71 з двома паралельно розташованими автомобільними 6-циліндровими двигунами ГАЗ-202. Поряд з нею йшли роботи за уніфікованою зенітної установки СУ-72 з 37-мм автоматичною гарматою у повертаючій башті. Проте у результаті жодна з машин у серію не пішла.

Ситуація змінилася лише навесні 1942 року, коли в СРСР настав перелом у збільшенні виробництва бронетехніки і завдання щодо створення САУ повстало з новою силою. Стало абсолютно очевидно, що у сучасних умовах війни підтримувати у наступі піхоту, кінноту та танки мала саме самохідна артилерія, яка могла б легко маневрувати на місцевості, зближуватися з противником і бути захищеною від його кулеметного вогню. САУ могли досить ефективно і без довгої підготовки знищувати танки противника і його вогневі точки прямою наводкою, а також з закритих позицій.

До липня 1942 року був запущений перший зразок самохідки ОСУ-76, створений на базі танку Т-60, але оснащений більш дешевим у виробництві автомобільним мотором М-1. Дана машина виявилася нестійкою при веденні вогню через досить коротку свою базу, та й броньовий захист у неї був дуже слабким. Насправді створити повноцінну, маневрену, досить захищену самохідну дивізійну гармату обмеженої маси (до 10 тон), яку витримало б шасі легкого танку було нетривіальним завданням.

Усвідомлюючи необхідність САУ для фронту, Державний Комітет Оборони (ДКО) до 1 грудня 1942 доручає створити нову самохідну установку. Цього разу за основу взяли шасі танку Т-70, який був добре освоєний промисловістю. Бойове відділення САУ розташовувалося позаду таким чином, що ствол гармати ЗІС-3 не виходив за габарити машини. Силова установка включала в себе 2 паралельно працюючих двигуна ГАЗ-202 загальною потужністю в 140 к.с. Саме такий двигун (у одному примірнику) використовувався на танку Т-60.

У першу чергу, конструкторів приваблювала можливість руху САУ на одному двигуні при виході з ладу іншого, а також уніфікація машини з освоєними агрегатами і легкість заміни. При проектуванні з якоїсь причини не був врахований досвід невдалого використання блоків з двох паралельних моторів, які працювали б на один вихідний вал. Творці проігнорували послідовне з’єднання двигунів к лінію, яке вже застосовувалося на танку Т-70. Як би там не було, створена самохідка пройшла випробування і була прийнята на озброєння під позначенням СУ-76. Її серійне виробництво почалося у січні 1943 року, а вже наприкінці місяця 2 перших полки, озброєних даними САУ, відбули на Волховський фронт. Тут то машини і «посипалися». Дав про себе знати вроджений дефект такого з’єднання двигунів — при роботі виникали резонансні крутильні коливання, які дуже скоро приводили до виходу з ладу трансмісії.

У березні 1943 року виробництво САУ було зупинено (випущено близько 170 машин). Машину необхідно було позбавити усіх недоліків та у найкоротші терміни. В результаті, вже до травня 1943 року нова версія, що отримала назву СУ-76М встала на конвеєр. Машину оперативно переробили під двигун від танку Т-70, з бойового відділення прибрали дах, який заважала наведенню гармати та роботі розрахунку, спростили трансмісію й керування, маса машини знизилася з 11,2 до 10,5 тон. Вже у липні 1943 року нова самохідка одержала бойове хрещення під час битви на Курській дузі.

Опис конструкції

СУ-76 є напіввідчиненою САУ із заднім розташуванням бойового відділення. У передній частині бронекорпусу знаходилося місце механіка-водія, двигунна установка і трансмісія, бензобаки. Двигун розташовувався праворуч від осьової лінії самохідки. Гармата, боєзапас та місця інших членів екіпажу перебували у кормовій частині у відкритій зверху і ззаду бойовій рубці.

Бойове відділення являло собою рубку, яка захищалася двома бічними та переднім бронелистами. Бронювання було диференційованим протикульовим. Лобовий лист корпусу рубки завтовшки у 35 мм. був розташований під кутом у 60 градусів до нормалі, бічні стінки рубки мали товщину у 10 мм. і розташовувалися під кутом у 25 градусів. Бронювання самохідки захищало екіпаж з 4 чоловік від вогню стрілецької зброї і великих осколків. Задня стінка рубки була нижче бортів і мала спеціальні дверцята. Для захисту від негоди на самохідці використовувався брезентовий тент, який виконував роль даху. Командир САУ розміщувався праворуч від гармати, навідник ліворуч, а заряджаючий ззаду. Всі машини СУ-76 оснащувалися приймально-передавальними радіостанціями і танковим переговорним пристроєм.

САУ СУ-76 оснащувалася силовою установкою, яка складалася з двох 4-тактних рядних шестициліндрових карбюраторних двигунів ГАЗ-202 загальною потужністю в 140 к.с. САУ пізніх серій випуску оснащувалися форсованими до 85 к.с. двигунами. Підвіска самохідки була торсіоною, індивідуальною для кожного з 6 опорних катків малого діаметра (на кожен борт). Ведучі колеса знаходилися спереду, у той час як лінивці були ідентичні опорним ковзанкам.

На шосе самохідка могла розганятися до 41-45 км/год, швидкість на ґрунті була нижчою і становила 25 км/год. Запас ходу по шосе дорівнював 250 км., По пересіченій місцевості — 190 км. СУ-76 могла подолати окоп завширшки до 2 метрів, піднятися на гору з ухилом у 30 градусів і подолати брід завглибшки до 0,9 метра. Завдяки низькому тиску на ґрунт (усього 0,545 кгс / см.кв.) СУ-76 могла досить легко пересуватися в умовах лісисто-болотистій місцевості, підтримуючи піхоту там, де їй на допомогу не могли прийти середні танки та інші САУ. Розвинена система охолодження та наявність безвідмовного передпускового підігрівача двигуна, дозволяли експлуатувати машину в будь-який час року на всьому протязі радянсько-німецького фронту: від північних районів Карелії до Криму. Автомобільні 6-циліндрові двигуни, які були освоєні виробництвом незадовго до початку війни, успішно працювали в напруженому танковому режимі. Незвична установка двигунів в «потилицю» один одному, ніде в світі більше не застосовувалася.

Основним озброєнням самохідки було універсальна дивізійна гармата ЗІС-3. Підкаліберний снаряд даної гармати на дистанції у півкілометра був в змозі пробити броню товщиною до 91 мм. Тобто, гармата могла вражати будь-яке місце корпусу німецьких середніх танків, а також борти «Тигрів» та «Пантер». Додатково САУ мали переносний кулемет ДТ для самооборони, з цією ж метою екіпаж міг використовувати пістолети-кулемети ППС і ППШ, а також кілька ручних гранат Ф-1.

Гармата ЗІС-3 мало довжину ствола 40 калібрів, клиновий вертикальний затвор і механізм напівавтоматики. Бронебійний снаряд даної гармати важив 6,3 кг, осколково-фугасний — 6,2 кг. Початкова швидкість бронебійного снаряда дорівнювала 662 м/с. Гармата монтувалася на станку за броньовим щитком рубки. Противідкатні механізми були укладені у броньовий кожух. Прицільне обладнання складалося зі штатного панорамного прицілу. Кути вертикального наведення становили від -5 до +15 градусів, кути горизонтального наведення дорівнювали 15 градусам (у кожну сторону). Боєкомплект самохідки включав у себе 60 унітарних пострілів, серед яких могли бути бронебійні, осколково-фугасні та кумулятивні снаряди. Достатньо тренований розрахунок САУ був спроможним довести скорострільність на рівні 8-10 пострілів на хвилину.

Невелика металоємність САУ СУ-76, а також використання в її конструкції добре освоєних радянською промисловістю автомобільних вузлів та агрегатів визначили її масовий випуск. Що, у свою чергу, дозволило у найкоротші терміни посилити і ущільнити артилерійські порядки піхоти, яка досить швидко полюбила та оцінила дані машини по достоїнству. Усього з 1943 по 1945 рік було випущено 14 292 подібних САУ. Саме СУ-76 стала другою за обсягами випуску після танку Т-34 броньованою машиною Червоної Армії.

Бойове застосування

СУ-76 була призначена для вогневої підтримки піхоти на полі бою і використовувалася у ролі легкої штурмової гармати або ПТ-САУ. Вона повністю заміняла легкі танки безпосередньої підтримки піхоти, які були поширені у Червоній Армії. При цьому оцінка машини була досить суперечливою. Піхотинцям САУ СУ-76 подобалася, оскільки її вогнева міць перевершувала танк Т-70, а відкрита рубка дозволяла тісно взаємодіяти з екіпажем, особливо в умовах бою в місті. При цьому самі самохідники нерідко відзначали слабкі місця машини, до яких відносилося зокрема слабке протикульове бронювання, підвищена пожежонебезпека бензинового двигуна та відкрита бойова рубка, яка не захищала від вогню зверху. Одночасно з цим, відкрита рубка була зручна для роботи екіпажу, а також знімала проблему загазованості бойового відділення під час ведення вогню, а також дозволяла, у разі необхідності, швидко залишити САУ. Також позитивними якостями машини були — надійність, легкість в обслуговуванні, малошумність, висока прохідність.

Як саме ПТ-САУ СУ-76 могла досить успішно боротися з усіма типами легких і середніх танків вермахту, а також з рівноцінними їй САУ німців? Самохідка мала шанси на перемогу навіть проти «Пантери», пробиваючи її тонку бортову броню. При цьому, проти «Тигрів» та важчих машин вона була малоефективною. При зустрічі з важкими танками екіпаж міг вести вогонь по ходовій частини або намагатися пошкодити ствол, а також бити у борт з близьких дистанцій. Введення до боєкомплекту підкаліберних та кумулятивних снарядів трохи спростило боротьбу з добре броньованими цілями, але проблему повністю не вирішило.

Грамотне застосування рельєфу місцевості та маскування при маневруванні від одного скритого у ґрунті укриття до іншого, дозволяло досвідченим екіпажам САУ успішно відбивати танкові атаки німців. Іноді СУ-76 використовувалася для ведення вогню із закритих позицій. Кут підвищення її гармати був максимальним серед усіх радянських самохідок, а максимальна дальність стрільби складала 17 км. На завершальному етапі війни самохідки часто використовувалися у ролі ерзац-БТР, машин для евакуації поранених, а також як машини передових артилерійських спостерігачів.

Тактико-технічні характеристики: СУ-76

Маса: 10,5 т.

Габаритні розміри:

Довжина 5 метри, ширина 2,74 м., висота 2,2 м.

Екіпаж: 4 чол.

Бронювання: від 7 до 35 мм.

Озброєння: 76,2-мм гармата ЗІС-3

Боєкомплект: 60 снарядів

Двигун: два 6-циліндрових бензинових двигуна ГАЗ 202, потужністю по 70 к.с. кожен.

Максимальна швидкість: по шосе — 44 км/год, по пересіченій місцевості — 25 км/год

Запас ходу: по шосе — 250 км., По пересіченій місцевості — 190 км.