Якщо Китай вирішить захопити Сибір, йому доведеться воювати з НАТО

Якщо хто ще не забув, Росія вибудовує Євразійський союз. Такий курс задав кілька років тому, ще будучи прем’єром, Володимир Путін. Ідея була моментально схвалена і гаряче підтримана державниками, викликала певний інтерес (у всякому разі, судячи з декларацій) у керівників потенційних країн-учасниць. Зрозуміло, знайшлися і скептики, в тому числі з того ж державницько-патріотичного табору. За минулі роки лихоліття, які перетекли з років застою, якось росіяни відвикли вже від грандіозних політичних будівництв.

Головним же скептиком виявилася сама сучасність. Україна ось-ось підпише (з максимальною вірогідністю) угоду про асоціацію з Євросоюзом і, зрозуміло, в цьому статусі не зможе бути членом Євразійського союзу. Але що він таке без України? А якщо ще почне чудити і Батька? А він може, і, загалом-то, в деяких своїх останніх виступах показав, що Москва не має права вважати лояльність Білорусії чимось самим собою зрозумілим. Взагалі, контроль Росії над своїми західними рубежами супроводжується все більшими застереженнями.

На думку сходознавця Юрія Тавровського, яку він виклав у своїй статті в «Независимой газете», про політичну присутність Росії на західному кордоні говорити вже й не доводиться. «Поглинувши країни РЕВ і Варшавського договору, а також прибалтійські республіки СРСР, євро-атлантичні структури спочатку не замахувались на райони, заселені росіянами і російськомовними людьми, носіями спільної з населенням Росії історії та культури. Тепер Рубікон перейдений. Різнобічний тиск Заходу на українську еліту підвів Росію до нової геополітичної катастрофи, до швидкого поширення економічних, політичних, культурних і військових шаблонів західноєвропейської цивілізації на життєво важливий простір російської цивілізації», — констатує дослідник. І тут же нарікає, що Москва начебто змирилася з таким становищем, оскільки не видно особливого завзяття з боку російського керівництва відновити там свій вплив.

«Зате є всі можливості для компенсації втрат у вигляді освоєння малозаселених і слабо включених в економічне життя просторів на схід від Уралу», — тут же знаходить плюс в сформованій ситуації автор. Дійсно, чим не привід нарешті звернути свою увагу на Далекий Схід? Але тільки от серйозно так звернути увагу — як звернули в момент катастрофічного паводку. Ось якби влада кожен день так думала про свої далекосхідні землі і, «як ошпарена», створювала б на них інфраструктуру! Саме так, а не «з-під палки», як у випадку, наприклад, з космодромом Східний.

Одна біда, зазначає автор: Путін, взагалі-то, розуміє ситуацію, та ось протидію відчуває. Не хочуть прозахідноорієнтовані еліти Далекий Схід відроджувати, не потрібна їм ця безлюдна «діра». От було створено ціле відомство з розвитку далекосхідних територій (і як це в СРСР без нього примудрялися обійтися?), а користі з цього, як з бракорозводного процесу без консультации юриста. Ліберальний підхід до управління бюджетом аж ніяк не припускає настільки «дурних» витрат, які, звичайно ж, не окупляться швидко. Ринок, батенька, нічого особистого. «Реальний або перебільшений брак коштів на підйом Далекого Сходу загрожує загасанням імпульсу, посланого два роки тому Путіним», — резюмує Юрій Тавровський. Та не те щоб загрожує. Імпульс явно вже затухаючий і потрібен новий.

І прийти він може з боку Китаю. Щоправда, несподівано? А який тут ще прогноз можливо дати, коли ось вона, Піднебесна з півторамільярдним населенням, прямо по сусідству? І Китай не те щоб дуже зацікавлений у користуванні російськими ресурсами, але, загалом-то, вже це і робить довгі роки. Російські ресурси для Пекіна скоро можуть стати взагалі чи не основним джерелом, адже Вашингтон вже не раз давав зрозуміти: американську адміністрацію економічна активність Китаю не влаштовує. А значить, за якимись економічними санкціями справа, якщо що, не заіржавіє.

«У Пекіні вважають цю загрозу реальною і актуальною. Про це говорить активний пошук нових джерел промислової і сільськогосподарської сировини за межами добре освоєних Африки та Близького Сходу, а також створення альтернативних транспортних маршрутів. Саме крізь цю призму варто розглядати стратегію «Новий шовковий шлях», — нагадує автор.

Прогнози — справа, звичайно, невдячна, але тільки у випадку, коли розклади максимально прозорі, адже вже важко буває провести чітку грань між припущенням і констатацією.

У бесіді з оглядачем KM.RU віце-президент Академії геополітичних проблем Костянтин Соколов дав у цілому оптимістичний прогноз перспективам створюваного Євразійського союзу:

— Питання про витіснення Росії на схід має, швидше, інформаційно-психологічний характер, ніж реально політичний. Тому що зараз, коли деякі спікери стверджують, що Україна вже не з Росією, що ми її втратили і що нам залишається лише відступати на схід, вони забувають про одну деталь: крім волі політичних лідерів, є ще і воля народу. І вони можуть не збігатися. Так, зараз народи в Росії і на Україні розділені — духовно, родинно, культурно, штучно створюється конфліктна ситуація, — але все ж всі рішення, що стосуються розмежування братніх народів, все одно можуть бути реалізовані тільки директивними методами, оскільки з доброї волі народів такого бути не може. І це треба добре розуміти. Тому, звичайно, складно зараз поки уявити собі, якими будуть дії політичних лідерів стосовно створення Євразійського союзу, але можна твердо сказати, що саме по собі створення за участю Росії континентальної геополітичної держави, якогось континентального центру, союзу — лише справа часу, це неминуче. А те, що зараз деякими політиками трактується як програш, як втрата, — це все минуще. Гадаю, що перспектива у ідеї Євразійського союзу, безумовно, велика, і зміни політичних правил спілкування, швидше за все, нежиттєздатні. Як би хто цього хотів, але росіяни, білоруси та українці ніколи не стануть різними народами.

— Але, очевидно, хтось буде дуже сильно старатися, щоб так сталося?

— Сучасний світ поділений на зони впливу надолігархів, світових фінансових кланів, які ведуть між собою боротьбу за світове панування. Звичайно ж, вони будуть щедро платити гроші провокаторам, вони будуть за необхідністю забезпечувати їх зброєю, будуть організовувати фізичне усунення неугодних їм діячів. І ця глобальна боротьба на світовому рівні має приватне відображення в конкретних політичних ходах. І потрібно бути готовими до того, що ще знайдеться чимало провокаторів у Росії, які будуть вести явно підривну роботу проти інтересів народу. Так само як будуть такі провокатори від Казахстану, від України… За це заплачені гроші тими, хто марить про повне підпорядкування їм Росії, хто хоче володіти всім на нашій землі. Але я так відчуваю, що зараз ми підходимо до того рубежу, коли ці прості істини стануть вже абсолютно очевидними для всіх.

— Один з «модних» сьогодні страхів — страх перед можливою анексією Китаєм нині фактично покинутих далекосхідних територій…

— Ми повинні усвідомити одну неприємну річ. Ще з десяток років тому населення на Далекому Сході Росії становило приблизно 12,5 мільйона осіб, а зараз — вже близько 7 мільйонів… Як факт — обезлюднює і вже порожні величезні території. Але давайте дивитися на речі тверезо: якщо раптом Китай дійсно побажає заволодіти нинішніми російськими землями, то з ким йому тоді доведеться воювати? Насамперед воювати доведеться з НАТО, тому що за фактом всі багатства Сибіру вже одписано американцям та їхнім союзникам. Думаю, що для Китаю освоєння Далекого Сходу в цьому світлі буде вкрай складним. Так що по цій частині я не став би передчасно панікувати, але не став би і заспокоюватися. Відродження Далекого Сходу, Сибіру — завдання принципової важливості.

admin

Leave a Reply

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *