Надважка самохідна артилерійська установка «СУ-100Y» передвоєнної розробки
Успішні бойові випробування надважкого танка Т-100 у Фінській війні 1939 року, дозволили конструкторам заводу № 185 задуматися про серійне виробництво свого дітища. Тим більше, що згідно із рішенням військради Північно-Західного фронту, наприкінці 1939 року завод отримав заявку на створення інженерно-штурмового танку на базі основі надважкого Т-100.
Фінська війна показала брак важкої броньованої техніки, яка повинна виконувати свої специфічні завдання – транспортування штурмових мостів, доставка до ДОТів противника вибухівки або саперних фахівців, евакуація танків та артилерії під щільним вогнем супротивника.
У ході розробки інженерно-штурмового броньованого танку, конструктори отримують команду встановити на нього гармату калібром 152-мм або щось оптимальне для даного проекту. Проект отримує робочу назву Т-100-Х. У результаті вийшов виріб з клиноподібною рубкою і 130 мм гарматою Б-13, яка встановлювалася на кораблях РККА. Проектування інженерно-штурмового танку поступово переродилося у створення самохідної установки. Модифікації проекту Т-100-Х привели конструкторів до визначення завдань нового виробу. Проект отримує назву СУ-100Y – надважка самохідна установка з артгарматою.
Створювати два проекти одночасно конструктори заводу не змогли, й після звернень керівництва заводу з проханням залишити один проект, роботи тривали тільки по надважкій самохідній установці СУ-100-Y. За деякими даними цей проект носив іншу назву – Т-100-Y. Відмінності самохідної установки від танка Т-100 були мінімальні. На перший погляд, основна відмінність стосувалася баштової частина з одною гарматою Б-13 замість двох баштових гармат калібру 45 і 76.2 мм. У днищі конструктори зробили аварійний люк. Обладнали спеціальними люками моторний та трансмісійний відсіки для зручного польового техобслуговування. Верхня частина корпусу мала броню у 20 мм. Решта броні зберегла основну конфігурацію від Т-100 і була завтовшки до 60 мм.
Крім баштового відділення, інша компоновка самохідної установки повторювала компонувальні вузли від танка Т-100. У передній частині залишили незміненим відділення керування броньованою машиною.
В корму корпусу встановили авіаційний двигун, що мав дванадцять циліндрів та рідинне охолодження. Двигун гам-34-БТ був карбюраторного виконання потужністю 890 к.с. Трансмісія самохідної установки мала механічне виконання. Запуск двигуна здійснював електричний стартер «СТ-70», який мав 15 к.с. Запуск також міг здійснюватися від стисненого повітря. За охолодження моторного відсіку відповідав осьовий вентилятор, який встановлювався на коробку передач горизонтально.
У відсік, повітря надходило з бічних отворів, які були закриті дрібними сітками, що розташовувалися спереду моторного відсіку. Після охолодження відсіку гаряче повітря, виходячи з моторного відсіку, потрапляло до верхньої частини гусеничного полотна.
Паливом для самохідної установки був авіабензин, який знаходився у 4-х алюмінієвих баках, загальна ємність яких 1.3 тисячі літрів. Повних баків надважкої самохідної установки СУ-100 Y було достатньо, аби подолати 210 кілометрів по хорошій дорозі.
Трансмісія – п’яти швидкісна коробка передач головного 3-х дискового фрикціону й бортових фрикціонів багатодискового виконання з гальмами стрічковими та однорядними редукторами в простому і феродному виконанні.
Знаряддя Б-13 зразка 1929 року. Встановлювалося на тумбі. Боєзапас – 30 снарядів роздільної подачі заряджання. У боєзапас входили бронебійні й осколково-фугасні снаряди та гранати.
Торсійна підвіска СУ-100Y:
– 16 ковзанок 2-х скатних опорного виконання;
– 10 додаткових ковзанок з амортизацією;
– Два задніх ведучих колеса;
– Два направляючі передні колеса з механізмами для натягу гусениць;
– Дві гусениці мілко ланкового виконання.
Башта виконана у формі рубки за спрощеною схемою. Рубка дозволяла гарматі мати невеликі кути вертикального та горизонтального наведення (-2 до +15 і -6 до +6 відповідно). Механізми для наведення гармати виконані за секторним типом. Прицілювання здійснювалося по панорамі Герца. Снаряд даної гармати вагою у 36 кілограм не втрачав бронебійність у 40 мм на дальності більше, ніж 4 кілометри.
Для роздільної подачі заряджання гармати, вона мала непогану скорострільність на той час у 4 постр./хв. Така скорострільність досягалася використанням 2-тактного поршневого затвору і досилателю пружинного виконання.
Додаткове озброєння – три кулемети ДТ калібру 7.62 мм, загальний боєзапас майже 2 тисячі набоїв. Розташування – на кормі й по бортах самохідної установки.
До комплекту входила радіостанція 71-ТК-3 з антеною для здійснення зовнішнього радіозв’язку. Зв’язок всередині танку здійснювався по переговорникам ТПУ-6.
До кінця лютого 1940 року, броньований корпус був виготовлений на заводі всього за пару місяців після подачі заявки на створення броньованої машини. А до першого березня все було готове для остаточної зборки самохідної установки. Через два тижні СУ-100Y зібрали і навіть почали проводити заводські випробування. Але послати самохідну установку на бойові випробування у війні з фінами не встигли – 13 березня 1940 року бойові дії на Фінському фронті припинилися. Це стало точкою відліку для неповернення СУ-100Y.
Не маючи бойового досвіду, самохідна установка програла важкому танку КВ-2 місце у армії. КВ-2 виглядав краще за СУ-100Y:
– Менші габарити;
– Менша вага;
– Збільшена броня;
– Економічний дизельний двигун.
Єдиний мінус КВ-2 – менша потужність гаубиці М-10 калібру 152.4 мм. Так КВ-2 пішов у серійне виробництво, а самохідна установка СУ-100Y у середині 1940 року поставили на полігон поблизу Кубинки, де простояв до початку Великої Вітчизняної війни.
Спроби конструкторів заводу № 185 дати життя броньованої техніки на основі Т-100 продовжувалися. У квітні 1940 року, вони подали проект танку для берегової оборони. Проектне назва – об’єкт 103. Згідно з проектом танк мав обертову башту. Для неї розробили збільшену коробку, однак розміри башти не збільшилися у порівнянні з СУ-100Y. Озброєння берегового танку було аналогічним озброєнню самохідної установки.
Далі розгляду проекту справа так і не пішла, а потім почалася війна.
Основні характеристики:
– Кількість примірників – один;
– Вага 64 тони;
– Команда 6 осіб;
– Довжина 10.9 метри;
– Ширина 3.4 метра;
– Висота 3.3 метра;
– Броня – катана сталева;
– Стольна довжина гармати 55 калібрів;
– Гармата – 1-Б-13 корабельне 130 мм;
– Кулемет – три ДТ-29;
– Двигун гам-34;
– Швидкість ходу 32 км/год по дорозі;
– Швидкість ходу 12 км/год по бездоріжжю;
– Подолання підйомів до 42 градусів;
– Подолання перешкод висотою до 130 сантиметрів;
– Подолання заглиблень до 400 сантиметрів;
– Подолання водних перешкод глибиною до 125 сантиметрів.
Можливе застосування у ВВВ
Є відомості, що при підході німецьких загарбників до столиці СРСР у листопаді 1941 року, надійшла команда зняти з полігонів всю працездатну техніку і поставити у стрій для захисту столиці.
За тими ж даними, СУ-100Y увійшов до складу так званого «окремого дивізіону важкої техніки особливого призначення». Відомо, що перед цим самохідну установку привели у робочий стан. Історично-документальних підтверджень участі у бойових діях єдиного СУ-100Y у Другій світовій війні поки не знайшли.
Після зникнення загрози взяття столиці СРСР, техніку (одиничні екземпляри) повернули назад. СУ-100Y повернувся на полігон поблизу Кубинки, де з ним можна ознайомитися й сьогодні.
