Українські найманці в сучасних війнах: кому це потрібно?

У пам’яті українського народу ще свіжі спогади про події, безпосередніми учасниками яких були українські громадяни. Йдеться про судовий процес, який відбувся нещодавно в Лівії над українцями, які нібито надавали послуги військового характеру режиму Каддафі. В даний час не варто обговорювати правомірність подібних звинувачень, адже проблема полягає в тому, що останнім часом все більше держав світу сприймає Україну в якості країни-експортера військових фахівців, які здатні виконувати будь-які завдання, поставлені перед ними, причому за не дуже великі гроші . Саме тому все частіше багато хто і звертає увагу на українців виключно в даному аспекті. Разом з тим багато аналітиків впевнені в тому, що на даний момент часу ця проблема не є актуальною для держави. Але чи так це насправді?

Як відомо, всьому у світі властиво змінюватися. Однак залишаються речі, які непідвласні змінам, зокрема, йдеться про прагнення держав до постійного розвитку, отримання незалежності, зміни політичного режиму, видобутку нових природних ресурсів для посилення власних позицій на світовій арені. На жаль, деякі держави до теперішнього часу в якості джерела збагачення використовують локальні війни і збройні конфлікти. При цьому необхідно відзначити, що змінюються і методи і форми проведення бойових дій, проте обійтися без живої сили вони не можуть. Саме тому одним з найбільш проблемних аспектів ведення воєн є питання, що стосуються використання найманців. З досвіду останніх років можна говорити про те, що найманство стало однією з основних складових збройних конфліктів сучасності. За доказами далеко ходити не доводиться, досить подивитися будь-який випуск світових новин — практично в кожному сюжеті про яку-небудь з локальних воєн йдеться про найманців.

Згідно з повідомленням все тих же засобів масової інформації, в ході проведення боїв у Тріполі були захоплені більше двох з половиною сотень найманців, а серед них — 19 осіб виявилися українцями. Примітно, що українське зовнішньополітичне міністерство подібну інформацію заперечує, заявляючи про те, що жодною інформацією подібного роду не володіє, а тому проводить перевірку. І в заявах такого роду немає нічого дивного, адже в Україні найманство — це кримінально-караний злочин. До того ж, часто в пресі можна побачити подібні повідомлення, які позиціонуються як сенсаційні, але насправді не містять ніякої цінної інформації.

Що стосується участі українських найманців в Лівійській війні, то інформація про їх участь з’явилася практично з самого початку війни. Так, ще 22 лютого 2011 року в американських джерелах з’явилася інформація про те, що українські льотчики пілотували лівійські МіГи, обстрілюючи протестувальників, проте ніяких доказів подібних заяв надано так і не було. У міру того, як розвивалися події, про українських найманців стали згадувати все частіше. Так, зокрема, 23 серпня в одній із соціальних мереж американська журналістка написала про те, що в одному з боїв лівійським повстанцям вдалося захопити як мінімум 10-11 найманців з України, які воювали на боці Каддафі.

Через кілька днів з’явилася нова згадка про українських найманців. Представники Перехідної національної ради зробили заяву про те, що в ході боїв за один зі столичних районів були затримані близько двох сотень найманців з африканських країн, а також близько 15 українських найманців-снайперів.

Втім, участю в Лівійській війні роль українських найманців не обмежилася. Так, в лютому 2012 року Глава політбюро Національного руху за звільнення Азавада Махмуд Аг Алі заявив про те, що Малійська держава використовувала українських найманців для обслуговування та пілотування військових літаків, які не тільки знищували транспорт та поселення мирних жителів, але і самих людей в районах Агаба , Інтедейні, Узень і Тесаліт. Незабаром цю заяву було відправлено на адресу українського міністерства закордонних справ.

Варто відзначити і заяву представника Слідчого комітету Росії В.Маркіна щодо участі у збройному конфлікті українських громадян у Південній Осетії. І подібні заяви зустрічаються досить часто, практично щороку, як тільки де-небудь у світі спалахує черговий збройний конфлікт.

Але проблема криється не тільки в участі найманців з України. Традиційно найманці не мають прив’язки до якого-небудь регіону в світі, тому як прибувають вони з багатьох держав і з’являються в тому місці, куди їх відправив так званий роботодавець. Разом з тим, якщо раніше найманство було пов’язано в основному з Африкою, то в останні роки «солдати удачі» стали зустрічатися все більше в Центральній Америці, в Азії, на Балканах і Кавказі, в Тихоокеанському регіоні. Таким чином, за певну плату ці люди беруть участь у збройних конфліктах, до яких не мають ніякого відношення.

Варто відзначити, що роль найманства особливо зросла в 60-ті роки двадцятого століття, після процесу деколонізації. Найманців залучали до боротьби за право самовизначення народів, які раніше були колоніями. Крім того, їх використовували для боротьби з визвольними національними рухами і для дестабілізації новостворених незалежних урядів.

Із закінченням «холодної війни» з’явилася нова категорія найманців, а також певною мірою змінилася їх діяльність. У той час основним джерелом конфліктів було відродження релігійної та етнічної нетерпимості, крайнього націоналізму, поряд з тим, що ідеологічні розбіжності потроху ослабли. Тому могутні держави практично перестали піклуватися про встановлення контролю в регіонах, розташованих у безпосередній близькості від своїх кордонів, і все менше уваги приділяли проведенню операцій за кордоном. Це і стало відправною точкою для підвищення попиту на послуги найманців. Тоді ж з’явилися перші компанії, які займалися забезпеченням безпеки і наданням військової допомоги, продавали найрізноманітніші послуги, зокрема, здійснювали найм військових фахівців для участі у військових бойових операціях.

Проблема найманства, до слова сказати, дуже турбує світову спільноту. Навіть у резолюції Комісії з прав людини щодо найманства йдеться про те, що діяльність найманців є причиною утруднення процесу самовизначення народів і суперечить міжнародному законодавству.

За останні два десятиліття Організація Об’єднаних Націй прийняла більше ста документів, в яких засуджується діяльність, як самих найманців, так і тих, хто їх використовує. Ще в 1989 році Генеральною Асамблеєю була прийнята Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, фінансуванням, навчанням та використанням найманців. Подібні документи приймалися і Організацією африканської єдності, зокрема, в 1977 році була прийнята Конвенція про ліквідацію найманства в Африці.

Що стосується українського законодавства, то в ньому існує закон, згідно з яким громадянам країни заборонено приймати участь у збройних конфліктах і війнах з метою отримання будь-якої матеріальної вигоди. За порушення цього закону передбачено покарання — позбавлення волі на строк від трьох до десяти років. Але далеко не всі сприймають це всерйоз, намагаючись різними способами опинитися за кордоном в якості найманців. У зв’язку з цим останнім часом все більше уваги привертає до себе діяльність приватних іноземних військових компаній. З кожним роком кількість українських громадян, які працюють у цих компаніях, збільшується.

Згідно з інформацією Женевського Центру демократичного контролю над збройними силами, приватними військовими компаніями прийнято називати комерційні підприємства, що пропонують специфічні послуги, які пов’язані з участю в збройних конфліктах і війнах, у тому числі, проведення бойових операцій, стратегічне планування, збір розвідувальної інформації, забезпечення оперативної підтримки і логістики, а також обслуговування військової техніки.

При цьому більшість таких компаній прагне позиціонувати себе як охоронні компанії, але оскільки охоронні функції здійснюються, як правило, в зоні бойових дій, то відрізнити бойові функції від охоронних не представляється можливим. Саме тому приватні військові компанії дуже часто пов’язують з найманством.

У сформованій ситуації велике занепокоєння викликає позиція української держави щодо діяльності військових приватних компаній. Дуже шкода, але в даний час не існує чіткої позиції з даного питання. При цьому існує дві абсолютно протилежні думки. Частина експертів і аналітиків говорить про необхідність легалізації діяльності таких компаній шляхом затвердження подібного роду діяльності в національному та міжнародному законодавстві. Інша частина говорить про те, що діяльність подібного роду — це не що інше, як найманство. Як би там не було, а беззаперечним залишається одне — співробітники приватних військових компаній періодично беруть участь у збройних конфліктах за кордоном. І час від часу діяльність цих компаній стає об’єктом підвищеного інтересу з боку ЗМІ. Зокрема, мова йде про такі компанії, як «Blackwaters», «ArmorGroup», «Northbridge Services Group» та багатьох інших.

Так, зокрема, у квітні 2003 року Баронеса Сіон, член англійського парламенту гостро засудила діяльність компанії «Northbridge Services Group» у Код-д’Ідуварі. Внаслідок цієї заяви британський уряд висловив занепокоєння з приводу вербування британських, південноафриканських, французьких та українських найманців з числа колишніх військовослужбовців.

Показовою є діяльність компанії «Blackwaters», характерними особливостями якої є жорсткий стиль роботи із застосуванням зброї, в деяких випадках — невиправдано. Так, наприклад, в 2007 році в Багдаді стався інцидент, в результаті якого постраждали мирні жителі. Місцева влада звинуватила співробітників цієї військової компанії і зажадала припинення їх діяльності в країні. Крім того, влада зажадала перевірити всі військові компанії на предмет відповідності їх діяльності іракськими законами. З часом діяльність «Blackwaters» в країні поновилася, проте найманців використовували лише для виконання завдань особливої важливості.

На початку 2011 року співробітники компанії «G4S» («Group 4 Securicor») під час охорони нафтопродуктів у районі дельти річки Нігер вступили в збройне зіткнення з учасниками терористичної організації «Рух за звільнення дельти річки Нігер». У підсумку представники нігерійського уряду заявили про те, що співробітники даної компанії не мали ніякого права вступати в збройні конфлікти з місцевими жителями. Своїми діями найманці порушили закон — Конвенцію Організації Африканської Єдності про ліквідацію найманства в Африці.

Таким чином, в даний час діяльність військових приватних компаній можна розглядати, як легальний спосіб працевлаштуватися в «гарячих точках». Проте насправді ніякої юридичної складової тут немає. Ті, хто вирішує попрацювати найманцем, як правило, підписують договори про офіційний прийом на роботу, в яких прописані соціальні гарантії у непередбачених випадках, після отримання поранень та інше. Але насправді ніякої юридичної сили ці договори на території України не мають, тому, як подібні компанії діють поза рамками національного правового поля.

Що стосується українських приватних військових компаній, які стали з’являтися на початку 2000-х років — мова йде, зокрема, про «Muse Professional Group» і «Vega Strategic Services» — то й тут не все так просто. Ці компанії не лише проводять свою діяльність у зонах збройних конфліктів, організовуючи умови для участі свого персоналу в бойових операціях і створюючи загрозу їх життю. Вони своєю діяльністю загрожують і національним інтересу держави. Україна як демократична країна взяла на себе певні зобов’язання, зокрема, повагу до суверенітету інших держав. Тому невирішеність питання найманства в країні може бути використана іншими державами для дискредитації України на міжнародній арені.