Безвіхідь консолідованої політики

Останні півтора року української історії пройшли під знаком консолідації влади. Втома від неясності часів помаранчевого президента, хронічну кризу влади, здавалося б, могли забезпечити новій команді підтримку суспільства на масштабні зміни, що визначають долю країни на наступне десятиліття.

Було ясно, що переважна більшість українських громадян розчарувалися в фасадної демократії і готові прийняти авторитарного правителя.

Обох фіналістів президентських перегонів-2010 можна назвати друзями демократії. Вибір між Віктором Януковичем і Юлією Тимошенко був вибором стилю нової авторитарної політики.

Перемога Віктора Януковича означала політичну консолідацію по-донецьки. Донецький стиль виражається, перш за все, в:

— Яскравою пострадянської ідентичності, що сполучає повага до радянського минулого, православному гуманізму і неоказачьім практикам лихих 90-тих;

— Недооцінки методів і цінностей публічної політики і форм «м’якої влади»;

— Прагматизмі, обмеженому умінням домовлятися лише зі своїми;

— І, нарешті, невмінні досягати політичних цілей політичними способами.

Протистоїть їм дніпропетровський стиль висловлювався в ефективному популізмі, заснованому на блискучих політтехнології, умінні маніпулювати групами різних етнічних і культурних ідентичностей, а також неймовірної здатності до ідеологічної мімікрії.

Вибираючи між дніпропетровської косою і донецьким молотом, українці вибрали пролетарський інструмент. Це був вибір на користь простій і виразної політики «жорсткої руки» господарника, яка, як багатьом здавалося, дозволить країні розвиватися якщо не політично, то хоча б економічно.

Помаранчева епоха підірвала віру громадян у можливість реформ націонал-демократичним шляхом, і українці метнулися в бік іншої помилки.

Донецький стиль задав тон політичної консолідації останніх років.

Саме стиль визначив те, як була «відновлена» Конституція, як велася кадрова політика, як будували вертикаль однопартійної влади від Кабміну до райради, як переносилися парламентські вибори, як ігнорували громадську думку і роботу зі ЗМІ, як до мінімуму обмежили групи, чиї інтереси приймаються в увазі при прийнятті рішень.

Цей же стиль визначив долю реформ і відносини з сусідами.

Україна — країна, де державне будівництво перебувало в зародковій стадії неприпустимо довгий час. Те, що у нас називають реформами, — це фундаментальний крок в інституційному розвитку держави та інфраструктурної перебудови цілих секторів економіки.

І в цих умовах політична консолідація, тобто зосередження влади в руках однієї партії, розглядалася як легітимна стратегія.

Мовчазна суспільна злагода щодо консолідації влади в руках однієї політичної сили грунтувалося на очікуванні того, що необхідний мінімум рішень для побудови країни буде здійснений в стислі терміни. Консолідація мала сенс лише як тимчасова поступка політичним елітам заради спільної справи.

За півтора року соціально-економічна, правова та політична реальність показала неспроможність очікувань суспільства, ілюзорність аргументів на користь консолідаційного консенсусу.

Зосередження влади в руках вузької групи політиків і олігархів привели до ще більшої розбалансування українського політичного режиму. Обмеження доступу груп інтересів до центрів прийняття рішення привів до ряду процесів, які пригнічують розвиток країни і держави.

По-перше, на державні рішення впливають обрані групи інтересів усередині однієї політичної сили, що призвело до звуження доступу до ресурсів. В руках мізерно малої групи виявилися надприбутки.

Умови життя решти населення погіршуються, соціальна база політичного режиму зменшується.

Підприємництво стало розкішшю, виживання і відхід в тінь — способом вижити.

Реальний сектор країни зникає з радарів фіскальних органів. Виведення активів і припинення зовнішніх інвестицій стали природною відповіддю на консолідовану політику.

По-друге, ті реформаційні кроки, які були зроблені за останні півтора року, грунтуються на порочної вірі в можливість приймати доленосні рішення вузьким колом політиків, не консультуючись з тими групами населення, умови життя і роботи яких залежать від цих рішень.

Закутані таємницею реформаторські законопроекти і плани перетворюються в непродумані кодекси, закони та укази, які починають листуватися в день їх прийняття.

По-третє, виконання непродуманих законів доручені людям, що мають хороший досвід в пострадянському бізнесі, але не мають поняття, як працювати в публічній політиці.

Розмежування бізнесу і держуправління не тільки не відбулося, але їх спайка виявилася основним скріплює розчином, що тримає нинішню систему прийняття рішень.

Домагаючись короткострокових результатів неполітичними, а часто неправовими способами, такий спосіб політичної дії підриває стійкість політичного режиму.

По-четверте, політична опозиція втратила можливість брати участь у важливих загальнонаціональних рішеннях. Політичний плюралізм довгий час був чи не єдиним джерелом соціального та політичного розвитку України.

У серпні-вересні 2011 цей ресурс зведений до мінімуму, тим самим прирікаючи нинішнє керівництво на ще більший ризик прийняття відверто дурних, контреффектівних рішень.

Сумнівна справедливість кримінальних справ проти провідних опозиційних політиків лише підсилює протиріччя політичної системи.

По-п’яте, дисбаланс політичної системи і непродуманість рішень привели не тільки до хаосу в суспільстві та економіці Україні, а й до руйнування усталених зовнішньополітичних зв’язків.

Україна ніколи не була сильним гравцем в міжнародних відносинах. Проте в цьому столітті наша країна ще не була настільки слабкою. Зовнішньополітичні помилки керівництва країни ведуть до втрат кожного окремого громадянина Україна.

Нинішній внутрішньо-і зовнішньополітичний хаос — закономірний результат невиправданої політичної консолідації.

Універсальним законом політичних систем є те, що, приймаючи рішення у вузькому колі та без урахування критики від опонентів в експертному співтоваристві, політичної опозиції і незалежних ЗМІ, керівники опиняються в ситуації, коли помилкові рішення приймаються набагато частіше, а їх масштаб — набагато більше.

Нинішні керівники прирікають всю країну битися в лещатах власних помилок.

Єдиний вихід зі сформованої ситуації — новий політичний курс. Необхідно почати діалог з опозицією за всіма ключовими пунктами політичного порядку денного.

Необхідно повернути знахабнілих фіскалів у правові рамки. У найкоротші терміни має спростити життя для підприємців в бізнесі і неприбуткової громадської діяльності, відмовитися від контролю над ЗМІ.

Холодна неприязнь до діючої влади робить неможливими ні секторні реформи, ні підготовку нової конституції, ані проведення чесних виборів.

Не посилення поліцейського режиму та контролю над ЗМІ, а новий політичний курс і національний діалог дозволять уникнути критичних подій і виправити допущені системні помилки.

Автор: Олександр Бланк, Михайло Мінаков