Уявні і реальні небезпеки іранських ракет
Кілька днів тому в Ормузькій протоці пройшли чергові навчання військово-морських сил Ірану. Як і після всіх попередніх подібних заходів, командування іранських ВМС добре відгукнулося про результати навчань. Військові моряки показали, на що вони здатні і як зможуть захистити свою країну від нападів ззовні. Серед іншого, в офіційних іранських заявах про регулярні навчання, фігурують слова про випробування все нових і нових систем ракетного озброєння різних класів. На даний час саме така зброя вважається західними країнами однією з найбільш небезпечних навіть у найближчій перспективі.
Одним з останніх приводів для занепокоєння стала недавно створена Іраном протикорабельна ракета Quader («Кадір»). Керована крилата ракета здатна уражати цілі на відстанях до 200 кілометрів і при цьому, як стверджується, її система управління забезпечує значно більшу точність у порівнянні з попередніми ПКР іранського виробництва. Також іранські військові говорять про можливість монтажу пускового комплексу ракет «Кадір» практично на будь-який бойовий корабель іранських ВМС. Якщо заявлені характеристики ПКР Quader відповідають дійсності, то в руках Ірану з’явився новий козир, здатний певною мірою захистити країну від нападу і запобігти можливій війні.
Протикорабельна ракета «Кадір» стала наслідком підвищеної уваги керівництва Ірану зі створення нових ракетних систем. Як стверджують іранські воєначальники, фактично ракети є єдиним класом озброєння, який може або не допустити початку нової війни, або допомогти іранській армії трохи простіше відбитися від нападу. Іранські інженери вже досягли певних успіхів у ракетному напрямку і, на думку деяких західних розвідок, вже до 2015 року можуть почати випробування першої своєї міжконтинентальної ракети. Таким чином, два найбільш пріоритетних напрямки іранської оборонної промисловості — ракетний та ядерний — разом зможуть забезпечити безпеку країни.
Варто відзначити, іранським конструкторам поки вдалося налагодити виробництво тільки ракет середньої дальності. Найновіші балістичні ракети такого класу сімейства «Садж» мають дальність до 2500 кілометрів. Таким чином, для досягнення заповітної позначки в 5500 кілометрів іранським ракетобудівникам доведеться докласти чимало зусиль. Поки ж іранські ракети не представляють ніякої небезпеки для Європи або обох американських континентів.
Розробка та будівництво міжконтинентальних ракет вимагає наявності маси спеціальних технологій, а також ряду досліджень. Таким чином, до витрат на власне проектування ракети слід додати всі додаткові витрати на попередні дослідження і т.д. Іран, схоже, поки не має можливості провести весь комплекс заходів, пов’язаних із створенням міжконтинентальних ракет. Є інформація про роботи кінця дев’яностих років і початку двотисячних, в ході яких планувалося зробити ракету сімейства «Шехаб» з дальністю дії порядку 3500-4000 кілометрів. Судячи з відсутності подібних ракет у іранських збройних силах на даний час, той проект так і не приніс плодів. Можливо, якісь роботи тривають досі, але видимого результату вони не мають.
У ряді джерел зустрічаються згадки про уповільнення темпів розробки і будівництва інших ракет. Крім того, варто зазначити обмежені можливості Ірану в області наукового і конструкторського персоналу. Тегеран не має можливості запрошувати зарубіжних фахівців з провідних країн або обмінюватися з ними знаннями. Фактично єдиним партнером Ірану у ракетній галузі залишається Північна Корея, яка на регулярній основі співпрацює з іранськими ракетобудівниками. Ну а з урахуванням ракетного прогресу в КНДР, можна зробити певні висновки і про плоди співпраці з Іраном. Навряд чи навіть спільними зусиллями Іран і Північна Корея незабаром зможуть створити повноцінну міжконтинентальну ракету, призначену саме для Ірану. Примітно, що останні корейські ракети сімейства «Тепходон» вже володіють міжконтинентальної дальністю, але можливість освоєння їхнього виробництва в Ірані викликає великі сумніви.
На даний час повним ходом, хоча і не без скандалів, іде створення євроатлантичної системи протиракетної оборони. Її офіційне призначення — оборона Європи і Америки від міжконтинентальних ракет т.зв. неблагонадійних режимів. При цьому відсутність великої кількості подібних боєприпасів у країн, що розвиваються, таких як Іран або КНДР, дає вельми серйозний привід сумніватися у перспективах і навіть самої необхідності створення протиракетних систем. Більше того, подібні сумніви висловлюються і американськими посадовцями. Приміром, на думку провідного співробітника американської Асоціації з контролю за озброєннями Т Колліни, будівництво позиційного району ПРО на східному узбережжі США до 2015 року недоцільне. Крім того, Колліна не бачить сенсу у якнайшвидшому завершенні будівництва європейської частини ПРО, яка до того ж є предметом суперечок з Росією.
У результаті виявляється, що до певного часу найбільшу небезпеку для іноземних армій представляють не стільки балістичні ракети Ірану, скільки крилаті: протикорабельні і призначені для ураження наземних цілей. У світлі останніх геополітичних подій навколо Ірану, подібний вид озброєнь у підсумку може стати головним засобом оборони. Річ утім, що у разі початку повномасштабної війни проти Ісламської республіки, перші удари будуть нанесені за допомогою озброєнь флоту країни-інтервента. Якщо це будуть США, то також в ударах братиме участь палубна авіація. Цілком очевидно, що найкращим захистом від такого нападу будуть удари у відповідь по корабельним угрупованням, а найбільш ефективною методикою буде використання протикорабельних ракет. Такий клас озброєнь, особливо при використанні ракет «Кадір», здатний сильно ускладнити військову операцію проти Ірану.
Якщо іранські суднобудівники зуміють переоснастити новими ракетними комплексами хоча б частину кораблів військово-морських сил, а ракетобудівники забезпечать моряків необхідною кількістю боєприпасів, то ВМС Ірану цілком зможе, як мінімум, утруднити напад з використанням кораблів. Радіус дії ракет у двісті кілометрів дозволить з меншим ризиком проводити атаки кораблів супротивника, у тому числі і на великому видаленні від бази. Таким чином, країнам, які вважають Іран своїм супротивником, необхідно потурбуватися створенням корабельних і наземних зенітних комплексів, здатних перехоплювати іранські протикорабельні ракети.
Очевидно, що розвиток корабельних ракет в Ірані йде набагато швидше, ніж балістичних боєприпасів. З цієї причини у разі військового конфлікту набагато більшу небезпеку представляють саме корабельні ракети, призначені для атаки різних об’єктів. Що стосується балістичних ракет, то їхнє застосування в умовах гіпотетичної війни навряд чи буде мати широкий розмах. Ракети середньої дальності підійдуть тільки для атак об’єктів противника (наприклад, найближчих баз США) або для знищення великих скупчень ворожих військ після того, як ті перейдуть кордон або десантуються на узбережжі. Іноді згадується, що Іран може завдати удару по об’єктах союзників США, наприклад, по Ізраїлю. Важко визначити ймовірність таких атак, але певний ризик зберігається і навіть може збільшитися у разі, якщо Ізраїль вирішить взяти участь у військовій операції проти Ірану.
Таким чином, гіпотетичний противник Ірану — на даний час найбільш імовірним кандидатом на це «звання» вважаються США і країни НАТО — повинен приділяти найбільшу увагу озброєнню кораблів, призначеному як для атаки, так і для оборони. Оборона від балістичних ракет в такому випадку стає пріоритетним напрямком для союзників противника, розташованих на недостатньому видаленні від Ірану. Європа і обидві Америки під таке визначення не підпадають, тому всі хвилювання і суперечки навколо євроатлантичної системи ПРО у випадку з іранськими ракетами виглядають досить дивно.
