Армія для парадів?
Українська армія перетнула важливу позначку – своє двадцятиріччя. Навряд чи буде перебільшенням твердження, що її реальний стан є рефлексією вітчизняної політичної еліти на найважливіший екзистенційний виклик – готовність фізично захищати незалежну державу Україну. Що побудувала Україні за два десятиліття самостійного розвитку на базі угруповання військ Радянської армії, яка налічувала понад 900 тис. осіб? Чи здатні Збройні сили країни адекватно реагувати на сучасні загрози військового характеру? Для багатьох спостерігачів ці питання риторичні. Проте спробуємо відтворити картину оборонного будівництва.
Армійський вітраж: емоційне сприйняття
Емоційне сприйняття може бути помилковим. Але з часом саме воно, несвідомо фіксує найбільш жирні мазки військового будівництва, формує близьке до істини враження.
Армія за 20 років значно втратила колишній авторитет у суспільстві та залишається непопулярним інститутом держави (при тому, що серед всіх інших інститутів держави армії традиційно довіряють більше). 20 років фінансування за залишковим принципом призвели до її очевидної деградації, відтоку професійних кадрів, які не вірять у перспективи розвитку оборонного сектора, малої привабливості контрактної служби. Не тільки технічний стан, але й бойова виучка, морально-бойовий дух в армії експерти оцінюють істотно нижче необхідних для адекватного реагування на сучасні виклики та загрози.
«У ЗСУ сьогодні немає жодного боєздатного батальйону, жодної боєздатної ескадрильї, в армії нині 22 тис. вакантних посад, на які ніхто не бажає йти. Офіцерів нижньої і середньої ланки не вистачає». Ця заява була зроблена у середині нинішнього року головою комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки та оборони Анатолієм Гриценко.
Хаос коїться і у питанні професіоналізації ЗСУ. Або армію за кілька місяців обіцяють зробити повністю контрактною, або втупившись у глухий кут контрактизації, ув’язують з поступальним скороченням та розтягують на невизначений період. Якщо вірити останнім деклараціям, то до кінця 2015 року частка контрактників в ЗСУ повинна скласти 80%, а між тим контрактна служба приваблива тільки у регіонах з очевидними проблемами працевлаштування молоді. Лише одиниці розглядають контракт як шлях до військової кар’єри, у переважної більшості (про що свідчить плинність кадрів) це, перш за все, спосіб вирватися з безробіття. Не кажучи вже про те, що ряди ЗСУ поповнює неосвічена, люмпенізована й нездорова фізично частина молодих людей.
Не більше оптимізму й у офіцерів. Сьогодні командир частини в ЗСУ отримує трохи більше касира у супермаркеті. При цьому принцип кадрових призначень такий, що офіцерові, за рідкісним винятком, не варто планувати своєї кар’єри. І на цьому тлі керівництво військового відомства відвідують очманілі думки або про скорочення, або ж про збільшення чисельності ЗСУ. Заради об’єктивності слід нагадати, що подібні ідеї мали місце й у попередніх військових менеджерів. Тут правонаступність дивним чином збережена. Нагадаємо: ще в 2002 році ЦДАКР дійшов чіткого та аргументованого висновку, що розумна й достатня чисельність ЗСУ, з урахуванням геополітичного становища та регіональних амбіцій, в Україні повинна становити не більше 120 тис. чоловік. Але тільки з жорстким обмеженням – Збройні сили будуть паралельно оснащуватися сучасними оборонними системами. Однак переозброєння фактично не торкнулося військового відомства. А нинішнє його керівництво на чолі з міністром Михайлом Єжелем взагалі шокувало військових експертів наміром за рахунок ремонту старої військової техніки зупинити деградацію армії. Він став першим в історії України військовим міністром, який не попросив коштів на закупівлю нових видів озброєнь та військової техніки. Зрозуміло, утопічна ремонтна ілюзія не спрацювала: ЗСУ як державний інститут стримування перебуває в атрофованому вигляді.
Ось думка іншого члена того ж профільного комітету парламенту Анатолія Кінаха: «Військові завдання, які поставлені командуванням ЗСУ на цей (2011) рік, не відповідають реальному стану речей. В оборонному бюджеті 2011 року 90-92% коштів призначені для забезпечення поточних потреб армії і лише 6-8% – для її розвитку. У такій ситуації реалізація програми «Корвет», розробка ракетного комплексу «Сапсан» та програма розвитку літака Ан-70 призупинені».
При цьому всіх основні показники Держпрограми розвитку ЗСУ на 2006-2011 рр.. не досягнуто, виконано лише 39% від запланованих заходів. Так вважає головний інспектор Міноборони України Валерій Фролов.
Начальник Генерального штабу – головнокомандувач ЗС країни Григорій Педченко заявляє про те, що у ЗСУ буде створено новий рід військ – Сили спеціальних операцій (ССО). А тим часом документ про створення ССО підписаний ще наприкінці 2007 року. Виходить, що до нинішнього моменту ССО вже повинні були стати боєздатною одиницею ВСУ, але чотирьох років Генштабу не вистачило навіть для з’ясування, що оголошена в якості нововведення програма вже давно існує.
Ось вже майже два роки ЗСУ живуть взагалі без будь-яких орієнтирів: не затверджено таких необхідних для армії документів, як Стратегія нацбезпеки, нова Військова доктрина, Стратегічний оборонний бюлетень, Державна комплексна програма реформування та розвитку ЗСУ, Держпрограма розвитку озброєнь та військової техніки. Тобто, військово-політичне керівництво країни не має стратегічного бачення, чіткого уявлення про те, як і в якому напрямку розвивати ЗСУ?! Або, може бути, ситуація ще гірша: сама ідея обороноздатності нецікава та й взагалі, витіснена іншими завданнями?
Чому затуплена козацька шабля? Аргументи та факти
Говорячи про армію, як правило, розглядають три складові – морально-бойовий дух війська, бойова виучка та стан озброєнь й військової техніки. ЗСУ – саме той випадок, коли визначальною без коливань слід вважати третю складову. Чому? Дуже просто: зброя української армії – це універсальний тест реального ставлення до неї з боку військово-політичного керівництва.
Про техніку розповідь почати варто з того, що вже до початку нового століття велику частку зброї в Україні можна було вважати застарілою. Сьогодні ж армія Україні має ґрунтовно затуплений меч – зброя, яка на ціле покоління відстає від техніки розвинених армій світу.
З одного боку, начальник Наукового центру Сухопутних військ (СВ) Володимир Грабчак доповідає: у 2006-2010 рр. на озброєння лише СВ надійшло понад 400 одиниць ОВТ. Перерахування номенклатури вражає – від комплексного тренажера для екіпажу танка Т-64Б до окулярів нічного бачення ОНБ-300 та пожежної автоцистерни АЦ-40. Але скільки б ми не перераховували, ключова думка не зміниться: не тільки на СВ, але й на всю українську армію взагалі за два останні десятиліття не надійшло жодного зразка ОВТ. А це стратегічно впливає на обороноздатність країни. Можливо, тому в українській армії активно закуповують лише те, що можуть робити на даний момент: до 2015 р. для тих же СВ заплановано провести закупівлю більше ніж 300 одиниць й модернізацію більше 240 одиниць бронетехніки. Такі вагомі закупівлі бронетехніки навряд чи можна вважати нормою при тому, що, за оцінками військових фахівців, лише п’ята частина бойових літаків й чверті бойових вертольотів, що перебувають на озброєнні у ЗСУ, взагалі здатні піднятися у повітря (!). А справних зенітно-ракетних комплексів менше половини.
Чи можна взагалі в такій ситуації стверджувати, що країна має адекватну протиповітряну оборону, здатна відбити агресію, навіть потенційну? Крім того, фахівці стверджують, що до 2016 року в ЗСУ не залишиться жодної можливої для використання авіаційної ракети чи ракети для комплексів ППО. Взагалі ресурс ремонтопридатності й, відповідно, модернізації бойових літаків, на думку військових фахівців, до 2020 року буде вичерпано. Поки України приймає на озброєння пожежні автоцистерни (не відомо, яке відношення мають до обороноздатності) та шини, інші держави беруть на озброєння літаки, ракети та сучасні комплекси ППО. Який вже тут морально-бойовий дух, адже офіцери та солдати не сліпі.
Ось нехитра статистика сучасного переозброєння. «Біла книга», що вийшла в лютому 2011 року, констатує, що за останні п’ять років у ЗСУ не завершено цілу низку запланованих робіт. Зокрема, оптимізація системи управління ЗС і створення Єдиної автоматизованої системи управління (ЄАСУ). Модернізовано лише вісім (14,4%) бойових літаків з 55 запланованих, не виконані заходи з оновлення 21-го й закупівлі одного зенітно-ракетного комплексу С-300, двох літаків Ан-70 та 14 радіолокаційних станцій «Пелікан». Залишається низьким експлуатаційний рівень більшості літаків (24%), вертольотів (36%), кораблів та суден забезпечення (7%).
Тепер про ремонт. Про спотворенні начальником Генштабу ЗСУ інформації про модернізацію авіатехніки ZN.UA уже згадувало (№ 40, від 4 листопада 2011 р.). Зазначимо лише, що у поточному році модернізовано один літак Міг-29, три літаки Су-25 і один L-39. Модернізація бойових вертольотів поки що залишається лише мрією. Та й ніде не було даних про виділення коштів на ці цілі. Скажімо, сусідня Польща прийняла рішення модернізувати 16 МіГ-29 з 32 наявних повітряних машин. Так от, навіть неглибока модернізація обійдеться Варшаві у 3 млн. доларів за літак. Що стосується винищувальної авіації ЗСУ, то серйозне поліпшення тактико-технічних характеристик вимагає не менше 4-5 млн. дол.. на кожен МіГ-29.
Запланований на 2012 рік Держбюджет вселяє певний оптимізм. І в частині переозброєння, у тому числі загальна сума на ці цілі повинна перевищувати 2,8 млрд. грн., Або 350 млн. доларів – для наочного бачення. Але й тут ми виглядаємо аутсайдерами у порівнянні з іншими державами. Згадаймо знову сусідню Польщу – протягом останніх 10 років вона збільшила витрати на переозброєння з 700 млн. дол.. до 1,76 млрд. дол.. в 2010 році. До речі, це майже весь український оборонний бюджет. Ось ще одна цифра для розуміння нашого місця в системі координат: на купівлю озброєння та військової техніки Швеція планує витратити у 2012 р. 1,36 млрд. дол.. Варто звернути увагу на наступне. Країна, яка, на відміну від України, не знаходиться на перетині геополітичних інтересів великих світових гравців, витрачає на зброю майже в чотири рази більше. Україна, навіть з урахуванням збільшення оборонних витрат, поки не може змагатися навіть з маленькою Чехією, витрачає на закупівлю нових оборонних систем 450-500 млн. дол.. на рік. І тільки в 2012 році наша країна має шанс ненабагато випередити Білорусь, яка спрямовує на ці цілі щорічно до 150 млн. доларів.
Дорогу осилить той, хто йде …
Національний ОПК здатен сьогодні проводити не більше 8-12% кінцевих зразків озброєнь та військової техніки, забезпечуючи при цьому до 40% потреб оборони. Не тільки Україна має подібні проблеми. Навіть Росія з її, здавалося б, розгалуженим та потужним ОПК не здатна самостійно виробляти все для власної армії. У 2010 р. ЗС РФ одержали 12 ізраїльських безпілотних літальних апаратів Searcher Mr II і Bird Eye 400. РФ вирішила купувати французький універсальний десантний корабель Mistral. Але найбільший резонанс викликала заява про готовність закупити значну кількість італійських броньованих автомобілів Iveco LMV M65 (на тлі відкладених поставок 34 російських модернізованих бронемашин «Тигр-М»). Впроваджуються й спільні проекти: Вологодський оптико-механічний завод разом з Thales Optronics виробив перші 20 тепловізорів Catherine FS для російської бронетехніки.
Втім, багато держав, що навіть мають подібні бюджети, діють більш послідовно. Створюють спільні підприємства, розвивають кооперацію. Так, Азербайджан на 2012 рік запланував фактично такий же рівень військових витрат (це у номінальному обчисленні, тому що з урахуванням меншої чисельності армії країни його витрати на одного військовослужбовця виявляться незрівнянно вищі за українські) – 1,77 млрд. дол.. До кінця 2011 року ЗС Азербайджану повинні отримати 60 тактичних безпілотних літальних апаратів Orbiter і Aerostar ізраїльського виробництва, зібраних спільним підприємством AZAD Systems Co по ізраїльській ліцензії.
Україні є у кого навчатися, було б тільки бажання. Свого часу ми були завалені пропозиціями, що включають й передачу технологій. Потрібно лише провести їхню ревізію й почати працювати.
Не тільки глави військового відомства, але військово-політичне керівництво країни у цілому несуть відповідальність за те, що армія до цього часу не потрапила до числа пріоритетних напрямів розвитку державних інститутів. Так, прямої загрози військової агресії для Україні начебто немає. Але навіть новітня історія мала б навчити Україну.
Що можна зробити у цих умовах? Об’єктивно у даній ситуації скорочення не буде відігравати вирішальної ролі. Необхідно визначити розвиток ЗСУ пріоритетним напрямком, а відродження авторитету армії – беззаперечним. Для чого у найкоротші терміни прийняти програмні документи щодо розвитку армії, забезпечити безперервне фінансування стратегічно важливих дослідно-конструкторських робіт: ракетного комплексу «Сапсан», автоматизованих систем керування видів ЗС, Ан-70, корвета. Відмовитися від довгобудів, куди сьогодні заганяються ці проекти. Найважливіше: забезпечити реальну модернізацію бойової авіатехніки – бойових літаків та вертольотів. Прийняти рішення про відновлення ППО країни.
Стає очевидним той факт, що потрібна активізація зусиль зі створення боєздатного, чудово оснащеного та підготовленого військового спецназу. Не зайве було б створити постійно діючу парламентську комісію з нагляду за реформуванням ЗСУ з правом отримання доступу до всіх об’єктів ЗСУ та оприлюднення фактів зловживань у військовому відомстві. Або наділити такими повноваженнями існуючий у Верховній Раді профільний комітет. Тому що армія вже стає «чорною дірою», коли неважливо, скільки коштів й на які цілі на неї виділяється. Проведення ретельного контролю давно стала справою, важливішою за прийняття та проголошення гучних промов та рішень. Як результат – у самій армії не вельми багато довіри й до самого військово-політичного керівництва країни.
Реанімувати армію можливо. Просто необхідні правонаступність та послідовність у прийнятті рішень, висока вимогливість та не менш висока відповідальність. А поки є всі підстави констатувати: Україну через 20 років своєї незалежності має армію, яку не планує застосовувати за призначенням. Армію для парадів, миротворчих місій й протокольних заходів. Така армія Україні взагалі не потрібна.
