Атомна американська самохідна гармата — прототип Т-162 (1950 рр.)
Після ВВВ між двома супердержавами, США і Радянським Союзом, почалася Холодна війна, яка супроводжувалася гонкою озброєнь. Одним із пріоритетів було створення ядерної зброї і різноманітних засобів його доставки, що виводило б одну зі сторін у світові лідери.
Крім балістичних / міжконтинентальних ракет, підводних / надводних / наземних / авіаційних носіїв ракет і боєголовок створювалися і зовсім екзотичні види як носіїв, так і ядерних зарядів. До таких видів озброєння можна віднести атомні гармати.
У Сполучених Штатах до думки створення такої зброї прийшли в 1950 роках, коли інженерам було дано завдання створити далекобійну самохідну гармату, що стріляла ядерними боєприпасами мінімально малого калібру. За основу взяли добре зарекомендувавший себе аналог самохідної гармати часів ВВВ — М53/М55. Стандартна САУ має калібр 155 мм, для нової САУ його оснащують стволом калібру 175 мм. Якщо про характеристики бойової ефективності можна буде судити з випробувань, то ззовні нова САУ, що отримала позначення Т-162, виглядає досить потужно і красиво.
Американські інженери вже мали досвід створення боєприпасу калібром понад 200 мм, а боєприпас калібру 175 мм був обраний, як на той час, найбільш мінімальний з можливих. Розташування башти залишилося незмінним — у кормовій частині корпусу. Виліт збільшеного ствола завдовжки більше 10 метрів, САУ практично не помітила — ствол комфортно розмістився вздовж передньої частини корпусу. Екіпаж розміщався у закритій башті і міг без зусиль працювати з ядерними боєприпасами і гільзами. Вісь повороту баштової частини перебувала не у центрі, а трохи попереду, підлога виконана по рівні полиць над гусеничними траками. Знизу, під баштовою частиною, встановлені ребра посиленого виконання. Крім того, якщо САУ потрапить у зону застосування ЗМУ, то кожному члену екіпажу не треба користуватися ЗІЗ при виконанні бойових робіт, для цього САУ забезпечене колективною системою захисту. Однак це не допомогло суттєво підвищити скорострільність САУ. Але для атомного гармати навіть така скорострільність у 2 постр. / хв. є цілком прийнятною. Орієнтовний боєзапас міг скласти близько 10 боєприпасів.
Випробування показали, що САУ Т-162 володіє дуже високою віддачею, стрільба з гармати могла вестися в обмеженому секторі — ± 30 градусів по горизонталі. Це пояснювалося тим, що тільки у цьому секторі найпотужніша віддача гасилася потужним сошником.
Однією з найважливіших проблем стає для САУ її повна бойова вага. Гармата володіла вагою 44500 кілограмів, що зовсім небагато для далекобійної гармати. Але на вимогу основного замовника — армії Сполучених Штатів — дану атомну САУ вимагалося забезпечити можливістю транспортуватися авіатранспортом.
Вимагалося забезпечити, при зосередженні у будь-якому місці військових підрозділів, вогневу підтримку у вигляді далекобійних гармат, що стріляють атомними боєприпасами. 45 тонна САУ не підходила по мінімальним параметрам корисного навантаження для найпотужніших авіатранспортів. Тому військовим довелося відмовитися від використання САУ Т-162 на користь САУ на базі М207, базовий варіант якої мав вагу, близьку до 28 000 кілограмів з боєзапасом у 2 ядерних постріли. Вага установки дозволяла переміщати її до театру бойових дій американськими транспортниками типу ВТА. Частина САУ була продана Ізраїлю, частина помандрувала світом для встановлення останніх у танкових музеях.
