На Черкащині встановили унікальний пам’ятник 150 прикордонним собакам, які «порвали» цілий полк фашистів в рукопашному бою (фото)

Ця єдина за всю історію світових воєн і конфліктів битва людей і собак, сталася в Україні, в самому її центрі, а справа була так…

Йшов третій місяць війни, точніше, він тільки почався, коли в кінці липня відбулися події, які вперше змінили хід Великої Вітчизняної, або весь хід «Східної компанії», як називали війну в ставці Гітлера. Мало кому відомо, що за його ж наказом, 3 серпня мав упасти Київ, а на 8-е число на «парад перемоги» до столиці України збирався приїхати сам Гітлер, та не один, а з вождем Італії Муссоліні і диктатором Словаччини Тіссо. У «лоб» взяти Києва не представилося можливим, і надійшов наказ, обійти його з півдня… Так серед людей з»явилося страшне слово «Зелена Брама», місцевість, що не зазначена ні на жодних картах великих битв Великої Війни.

Цей лісисто-горбистий масив на правобережжі річки Синюха, біля сіл Підвисоке в Новоархангельському районі Кіровоградщини і Легезин Тальнівського району Черкащини лише сьогодні відомий, як один із найтрагічніших подій перших місяців Великої Вітчизняної війни. Та й то, завдяки тому, що учасником запеклих боїв в ході Уманської оборонної операції був відомий поет-пісняр Євген Аронович Долматовський. З виходом в 1985-му його книги «Зелена Брама» (повного формату) таємниця «Зеленої Брами» була розкрита… У цих місцях потрапили в оточення і були практично повністю знищені 6-а і 12-а армії Південно-Західного фронту генералів Музиченка та Понєдєліна. До початку серпня вони налічували 130 тисяч осіб, з Брами до своїх вийшло 11 тисяч солдатів і офіцерів, головним чином з тилових частин. Решта — або потрапили в полон, або назавжди залишилися в урочищі Зелена Брама…

В окремому батальйоні прикордонного загону охорони тилу Південно-Західного фронту, який був створений на базі Окремої Коломийської прикордонної комендатури і однойменного прикордонного загону, з важкими боями відступали від кордону також і службові собаки. Вони разом з бійцями прикордонного загону стійко переносили всі тяготи суворого часу. Командир батальйону, він же заступник начальника штабу Коломийського прикордонного загону майор Лопатін (за іншими даними, зведеним загоном командував майор Філіппов), незважаючи на вкрай погані умови утримання, відсутність належного корму і на пропозиції командування відпустити собак, цього не зробив. У села Легедзине батальйон, прикриваючи відхід штабних частин командування Уманського армійського угруповання 30 липня прийняв свій останній бій… Сили були надто нерівними: проти півтисячі прикордонників полк фашистів. І в критичний момент, коли німці пішли в чергову атаку, майор Лопатін дав наказ послати в рукопашний бій з фашистами прикордонників і службових собак. Це був останній резерв. Видовище було страшне: 150 (дані різні — від 115 до 150 прикордонних псів, в т.ч. і з Львівської прикордоншколи службового собаківництва) навчені, напівголодні вівчарки, яких поливають автоматним вогнем фашистів. Вівчарки впивалися фашистам в глотки навіть в передсмертних судорогах. Противник, покусаний в прямому сенсі і порубаний багнетами, відступив, але на підмогу підійшли танки. Покусані німецькі піхотинці, з рваними ранами, з криками жаху, залізали на броню танків і розстрілювали бідних псів. У цьому бою загинули всі 500 прикордонників, жоден з них не здався в полон. А вцілілі собаки, за словами очевидців — жителів села Легедзине, до кінця залишилися відданими своїм провідникам. Кожна з уцілілих в тій м»ясорубці, вляглася біля свого господаря і нікого не підпускала до нього. Німецькі звірі, пристрілювали кожну вівчарку, а ті з них, кого не підстрелили німці, відмовлялися від їжі і померли від голоду на полі…

Навіть сільським «Сіркам» дісталося — німці розстрілювали великих собак селян, навіть тих, хто був на прив»язі. Лише одна вівчарка змогла доповзти до хати і зі сльозами в очах впала біля дверей. Відданого чотириногого друга поселили, виходили, а по нашийнику селяни дізналися, що це були прикордонні пси не тільки Коломийської прикордонкомендатури, але і спеціальної школи службового собаківництва капітана М.Є. Козлова.

Після того бою, коли німці зібрали своїх загиблих, за спогадами жителів села (на жаль, вже мало хто залишився) було дозволено поховати радянських прикордонників. Всіх, кого знайшли, зібрали в центрі поля і поховали (це зараз ціна похорон в Києві https://www.spokiy.com/tseny.html, та інших містах є різною. Усе залежить від бажання родичів, а тоді все було просто…), разом зі своїми вірними чотириногими помічниками, а таємницю поховання сховали на довгі роки… Дослідник того пам»ятного бою Олександр Фука каже, що пам»ять про героїзм прикордонників і їх помічників серед жителів села була настільки велика, що, незважаючи на присутність німецької окупаційної адміністрації та загону поліцаїв, півсела хлопчаків з гордістю носили зелені кашкети загиблих… А у похованих прикордонників місцеві жителі, ховаючись від фашистів, видирали з червоноармійських книжок і офіцерських посвідчень фотографії загиблих, щоб потім відправити їх для впізнання (зберігати такі документи було смертельною небезпекою, тому встановити прізвища героїв не вдалося).

А запланована тріумфальна зустріч Гітлера і Муссоліні відбулася 18 серпня, але, звичайно ж, не в Києві, а там, у Легедзині, на тому шляху, який вів до Тального і який тримали, як свій кордон радянські прикордонники.

Лише в 1955-му, жителі Легедзина змогли зібрати останки майже всіх 500 прикордонників і перенести їх до сільської школи, біля якої і знаходиться братська могила.

А на околиці села, там, де і проходив єдиний в світі рукопашний бій людей і собак з фашистами, 9 травня 2003 р. на добровільні пожертвування ветеранів Великої Вітчизняної, прикордонних військ і кінологів України, був встановлений єдиний в світі пам»ятник людині з рушницею і його вірному товаришу — собаці. Такого пам»ятника більше ніде немає.

«Зупинись і поклонися. Тут в липні 1941 року піднялися в останню атаку на ворога бійці окремої Коломийської прикордонної комендатури. 500 прикордонників і 150 їхніх службових собак полягли смертю хоробрих в тому бою. Вони залишилися назавжди вірними присязі, рідній землі».

Сьогодні нам відомі обличчя лише двох загиблих прикордонників: лейтенанта і старшини, але хто вони, їхні імена, прізвища, де їх рідні, нам так і не відомо …

Лейтенант і старшина… Якщо хтось впізнав в них знайоме обличчя, прошу, дайте знати, там чекають на ідентифікацію.

«Стійким прикордонникам і їх вірним друзям. Вони служили і загинули разом»

Сьогодні в моді собаки не просто породисті, а ті, у кого родовід вимірюється мінімум трьома нулями в «конвертованому еквіваленті», але повірте, наступають такі часи, коли звичайна безпородна дворняжка стає, в прямому сенсі слова, «на вагу золота». В тій Великій війні далеко не всі собаки були породистими. Більшість клубів службового собаківництва було розташоване в європейській частині країни, які або загинули, або припинили своє існування.

Елітні породи першими кидалися на ворога в 1941-му. І коли прийшла необхідність, звичайні дворняги стали на захист Батьківщини і свого господаря.

Багато породистих службових собак загинуло на початку війни в загонах винищувачів танків. І тоді, в кінці 1941-го постало питання про необхідність використовувати безпородних собак, широко відомих під загальною назвою «дворняжки». Частина з них — це великі і сильні пси, бійці батальйонів військових собак називали їх «добровольцями», інші — дрібні. Великі сільські пси, ніколи не знали нашийника, прекрасно працювали. Вони невтомно вивозили поранених, безстрашно кидалися назустріч німецьким танкам і старанно розшукували міни.

Сьогодні він, ще щеня — під захистом свого господаря. Але якщо прийде страшний час — він життя віддасть за того, кого любить більше, ніж себе…

Історична довідка «Багнета»

Сергій Смолянніков

З історії Великої Вітчизняної ми знаємо, що собаки витягли понад сто тисяч поранених. А скільки врятованих солдатів говорили спасибі нашим мовчазним чотириногим друзям. Історики ще не написали «енциклопедію собачої мужності», але ми повинні пам»ятати цю яскраву сторінку часів війни. Як і те, що собаки-винищувачі танків знищили на підступах до Москви і Ленінграда, під Сталінградом і на Курській дузі понад 300 німецьких танків, а це дві повноцінні дивізії ворога. З огляду на це, було сформовано 168 батальйонів і полків різних служб з собаківництва. На фронті служило понад півмільйона собак. Вони доставили тисячі донесень, тони боєприпасів, обстежили сотні тисяч квадратних метрів мінних полів, виявивши при цьому мільйони мін і фугасів. Собаки розвідувальної служби супроводжували розвідників в тил ворога для успішного проходу через його передові позиції, виявлення прихованих вогневих точок. Диверсійні собаки використовувалися в партизанських загонах для підриву залізничних складів.

Відносно військового службового собаківництва ще «вчора» було лише одне твердження про те, що наказом № 1089 від 23 серпня 1924 року Реввійськради СРСР була створена спеціальна організація військового собаківництва в Червоній Армії, яка і є початковою сторінкою історії вітчизняної військової кінології. Згідно тих же даних, завдяки генерал-майору Григорію Медведєву, вже до початку 1941 року ця школа підготувала собак по одинадцяти видах служб. Німці з заздрістю констатували, що «ніде військові собаки не застосовувалися настільки ефективно, як в Росії». Я також помилявся, вважаючи саме цю дату днем створення вітчизняної військової кінології, поки в архівах не виявлено один дуже цікавий документ, безпосередньо пов»язаний з Україною і Києвом. Отже, витяг зі статті з забороненої в СРСР газети «РОСІЙСЬКА ДУМКА», що видається в Парижі, № 43 від 21 вересня 1948 року: «У 1908 році було створено Російське суспільство заохочення собак в поліцейській і сторожовій службах. У 1909 році в Санкт-Петербурзі поліцейські в свою службу стали застосовувати службових собак. В ході першої світової війни всі воюючі сторони широко застосовували собак в якості чотириногих санітарів, сторожів і зв»язківців. Причини цього були прості: після перших місяців бойових дій з їх маневреними операціями лінії фронту завмерли, прикрившись мінними полями і ощетинившись дротяними загородженнями. У цій ситуації розвідувальні рейди противника стали відчутною небезпекою. У німецькій літературі та австро-угорській армії для боротьби з цими вилазками почали використовувати сторожових собак: вівчарок та ротвейлерів, які, почувши або відчувши людей, що наближаються до ліній окопів, попереджали про небезпеку своїх провідників, які і піднімали тривогу. Союзники Росії по Антанті використовували собак не тільки для сторожових цілей, але і як зв»язкових. Організаторами «Школи військових сторожових і санітарних собак», утвореної в квітні 1915 року у Львові, став статський радник Лебедєв, який до цього 6 років дресирував поліцейських собак. Однак, німецько-австрійський наступ, що почалося в травні, змусив евакуювати школу зі Львова до Києва. Уже в Києві з»явилося перше наставляння по використанню собак, в якому говорилося: «При належному відношенні і хорошому навчанні, собака може стати незамінним помічником в секреті на передовій лінії, для виявлення ворожих розвідувальних і підривних партій, для передачі донесень у випадках пориву лінії телефонного зв»язку під сильним ворожим вогнем і для пошуку і віддалення від поля бою поранених воїнів». У штаті школи значилися 8 інструкторів і 109 нижніх чинів. Крім поліцейських собак, в школу надходили чотириногі вихованці, яких добровільно передавали господарі. У вересні в школі значилися 97 собак, з них 37 середньоєвропейських вівчарок, 21 бельгійська вівчарка, 19 ердельтер»єрів, 12 доберманів, 3 гончаки і 5 трофейних німецьких і австрійських собак, які навчали пошуку своїх колишніх господарів. За затвердженими Ставкою штатами, на той момент військам фронту були необхідні 2000 собак… ». Ось це удача! Адже що виходить — перша школа вітчизняної військової кінології народилася 95 років тому в Україні, а в Києві стала найвідомішою європейської школою військової кінології! Але ця знахідка не стала єдиною в моїх пошуково-дослідницьких справах. Виявляється, майбутній «головний собачатник» Червоної Армії був помічником Лебедєва в Києві, яка зберегла разом з іншим учнем Лебедєва — Микитою Євтушенко, традиції військово-службового собаківництва для нашої Вітчизни. І це ще не все. Крім одинадцяти спеціалізацій служб військово-службових собак (сапери; санітари; винищувачі танків; зв»язківці, розвідники; диверсанти-підривники; посильні; сторожові; конвойні; розшукові та їздові), була ще одна «неврахована категорія» — собаки — майстри рукопашного бою…