Росія і Україна: шанси на інтеграцію
Питання взаємовідносин Росії та України за останні роки прийнято обговорювати у ключі постійних суперечок по самим різним проблемам. Серед цих проблем найбільш значущими для обох держав є: питання про закупівлю та транзит російського газу Україною, питання перебування Чорноморського флоту у Севастополі, питання статусу російської мови в Україні, питання економічної інтеграції, територіальні суперечки.
При цьому більшість людей як в Росії, і в Україні впевнені, що всі ці питання не можна називати нездоланними перешкодами у плані міждержавних відносин, якими їх намагаються представити певні сили. Для більшості росіян та українців очевидно, що у силу історичної спільності, територіальної близькості і духовної єдності народів двох держав, їм апріорі уготована роль знаходитися в єдиній зв’язці один з одним. Очевидно, що такий підхід не подобається тим, хто має намір розділити братні народи і, посіявши регіональну ворожнечу, намагатися на чільне місце ставити свої політичні дивіденди. На жаль, у багатьох політиків і, скажімо так, громадських діячів, особливо в Україні, саме ці дивіденди дійсно займають перше місце, затьмарюючи інтереси самих держав і більшості їхніх громадян.
Реалії сьогодення свідчать про те, що за всією своєю спрямованістю України на європейську інтеграцію, цій країні ні в якому разі не можна спалювати мости, що з’єднують її з Росією. Під час свого візиту в Сочі, про це говорив і український Президент Віктор Янукович. За його словами, Україна готова обрати шлях інтеграції, причому не тільки у зону вільної торгівлі країн СНД, але й до Шанхайської організації співробітництва, яка володіє вельми серйозними економічними потенціалами.
У зв’язку з цим, багато політологів у Росії та Україні задаються питанням, а чи потрібна ця інтеграція двом країнам? Може бути, варто остаточно визначитися у плані незалежності один від одного і йти до «світлого майбутнього» окремими шляхами. Безумовно, існує достатня кількість ідеологів роз’єднаності між Україною та Росією, за версією яких, будь-яка інтеграція обох країн одразу ж поставить Україну в роль територіального васала, який буде контролюватися Москвою. Але якщо так, то зовсім незрозуміло, за якими ж принципами ці сили намагаються ввести Україну в єдину європейську спільноту? Якщо люди говорять про те, що Київ у разі зближення з Москвою може опинитися під її каблуком, то чому ці люди нічого подібного не говорять про каблук Брюсселя?.. Просто це чергове політичне гасло, яке своєю метою переслідує розкол слов’янського суспільства на два непримиренні табори прихильників інтеграції з Росією і її затятих супротивників. Закон про регіональний статус російської мови підтвердив наявність в Україні політичних сил, які використовують русофобію в якості інструменту для отримання особистих бонусів. Російську мову у якості регіональної, вважають праві, може поховати українську державність і позбавити громадян країни своїх національних традицій і культурних цінностей.
Слухаючи такі доводи, можна прийти лише до одного висновку: прагнення зіграти на болючій темі превалює над здоровим глуздом. Як може статус мови, на якому говорить близько 46% населення (це за даними Київського міжнародного інституту соціології), і від 49% до 54% — згідно з іншими джерелами, негативно вплинути на культурно-моральні основи українського суспільства? Очевидно, що у цьому випадку, як і в багатьох інших, використовується будь-яка можливість зіштовхнути лобами представників, по суті, єдиного народу.
Відрадно усвідомлювати, що неодмінна відторгнення однієї держави від іншої (України від Росії) в обох країнах підтримується меншістю громадян. При цьому в Україні близько 37% громадян відверто заявляють, що країна багато в чому програла після здобуття незалежності на початку дев’яностих. Близько 31% українців вважають, що Україна обирає правильний курс на незалежність. Дивує те, що близько третини опитаних так і не змогли визначитися з відповіддю з приводу відокремленого розвитку їхньої країни. Мабуть, це ті люди, які просто втомилися від політичної чехарди і різкої зміни зовнішньо-та внутрішньополітичних орієнтирів.
Яким би у громадян двох держав не було ставлення до прямої інтеграції, факт необхідності економічної інтеграції відкидати просто непродуктивно. Ще за радянських часів на території Росії і України залишилися взаємодоповнюючі виробничі, транспортні та споживчі кластери, які просто не можуть працювати відособлено. Тут мова йде про виробництво авіаційної техніки, суднобудування, залізничне сполучення, про ринки збуту продукції сільськогосподарської, вугільної, металообробної галузей. Україна відіграє величезну роль для Росії як країна-транзитер вуглеводнів до Європи. Росія представляє величезний інтерес для України у плані реалізації цілого комплексу товарів і послуг. Дві країни мають величезні потенціали для спільного розвитку космічних програм, програм атомної енергетики, спільного освоєння нових вугільних родовищ як в Росії, так і в Україні. При спрощенні правил митного контролю можуть відкритися нові перспективи для торговельних відносин, що з часом може спричинити зниження цін на українську продукцію на російському ринку і російської продукції – на українському.
Не варто забувати, що Росія тепер, як і Україна, є повноцінним членом СОТ, а це значить, що час починати спільно отримувати дивіденди зі свого вступу до цієї організації. Російсько-українське виробництво цілком може скласти, щонайменше, регіональну конкуренцію товарам, виробленим в інших країнах світу. Якщо при вступі України до Світової Організації Торгівлі, місцевий виробник більше втратив, ніж здобув, то при використанні інтеграційних механізмів той же виробник цілком може відіграти своє і вийти на реальний прибуток від розміщення своєї продукції, наприклад, у Східній Європі.
Якщо влада обох країн піде шляхом такої співпраці, то будь-які питання: будь то газовий скандал або претензії до російського Чорноморського флоту, що базується в Україні, відпадуть самі собою. Раціональне економічне партнерство, яке може приносити відчутний прибуток до бюджетів обох держав, здатне показати реальну цінність російсько-української інтеграції (і це, якщо навіть не брати до уваги культурно-моральну спільність, розуміння народами двох країн, якої так бояться противники зближення Києва і Москви).
Очевидно, що більш ніж за 20 років відокремленого існування, обидві держави зрозуміли, що подальші ігри у чужинців стали просто безглуздими. Часи, коли раціональному партнерству віддавали перевагу нав’язаним ззовні гаслам про неодмінну незалежність один від одного, незалежність від загальних культурних традицій, від спільної віри і системи цінностей, поступаються місцем часам реального розуміння необхідності інтеграції. Хочеться сподіватися, що у цьому питанні у російських і, особливо, в українських політиків запанує здоровий глузд, і примарні ідеали прагнення туди, де ні тих, ні інших зовсім не чекають, розвіються як туман, який заважає зближенню двох колись відірваних одна від одної частин єдиного цілого.
Автор Володін Олексій
