Алеппо зливають. Асад і Путін в кроці від «великої перемоги»

Допрацьовуючи останні місяці на посаді держсекретаря США Джон Керрі, очевидно, зібрався стати другою людиною в адміністрації Барака Обами після самого президента, яка йде, ставши удостоєною Нобелівської премії миру. У всякому разі, як і шеф, він безперечно може розраховувати на визнання своїх добрих намірів.

Керрі не залишає спроб домогтися нової сирійської угоди з Росією в обмін зірваної вересневої. Він намагається добитися перемир’я і покласти край облозі Алеппо і купирувати гуманітарну кризу, але вікно можливостей стрімко закривається. За минулі вихідні війська Башара Асада за сприяння російських і іранських союзників зуміли захопити ще два райони мегаполісу. У понеділок наступ успішно розвивався, в результаті чого Алеппський котел виявився фактично розколотий. Опозиції все важче утримувати фронт. Судячи з інформаційних зведень, в ряді місць позиції залишалися без наказу — простіше кажучи, мова йде про втечу і дезертирство.

Втім, Керрі, схоже, рухає не стільки турбота про долю далеких сирійців, скільки побоювання, що після інавгурації Дональда Трампа буде укладена угода зовсім іншого роду. Угода, в результаті якої США виявляться по одну сторону з Асадом.

У відомстві Керрі не афішують цього напрямку діяльності свого шефа. Почасти пам’ятаючи про вересневе фіаско, почасти через дуже примарні перспективи цієї ініціативи. Концепція угоди тепер будується на звуженні фокуса переговорів виключно до Алеппо.

У той же час пропонується розширити формат переговорів, підключивши до них Саудівську Аравію, Катар, Туреччину і — в ряді питань — Іран. Суть нової угоди залишається та ж: «відокремити чистих від нечистих», тобто сили опозиції від терористичних угруповань, афілійованих з «Аль-Каїдою», «Джабхат Фатх аль-Шамом», або «Фронтом завоювання Сирії» (раніше також «Фронтом Ан-Нусра»): останні, за задумом Вашингтона, повинні покинути східний Алеппо. В обмін на це урядові війська повинні зняти облогу і дати доступ в місто гуманітарній допомозі. Уже на етапі цього теоретизування виникає питання, наскільки практично можливий і такий поділ, і як повинна відбуватиметься евакуація ісламістів. Та й навіщо їм це робити? Адже така угода для них — фактично чорна мітка. А вуличні бої між антіасадівськими силами лише збільшать хаос і число мирних жертв.

Як би там не було, в Женеві відбулося вже кілька зустрічей між американськими і російськими дипломатами по цій темі, Керрі ж обговорює деталі угоди в двосторонньому форматі з передбачуваними її учасниками. Він говорив про неї і з Сергієм Лавровим на полях саміту АТЕС в Лімі, і з союзниками США в Абу-Дабі.

Тут вимальовується ще кілька проблемних моментів. По-перше, у Москви і Вашингтона не сходяться цифри: вони не можуть домовитися щодо чисельності бойовиків-ісламістів в Алеппо. По-друге, неясно, хто — Асад або опозиція — повинні призначати адміністрацію в східному Алеппо, якщо режим припинення вогню вступить в силу.

Втім, мета, яку переслідує Москва, втягуючись у дискусії з цих питань, очевидна: виграти час. А там — або перемога, або Трамп. За деякими підрахунками, місто протримається місяці два від сили, а інавгурація 45 президента США відбудеться 20 грудня.

При цьому, як кажуть підлеглі Керрі, Білий дім не надав йому ніяких важелів для тиску на Дамаск і Москву, чим свідомо сильно послабив і без того хитку переговорну позицію Вашингтона. Очікувана перемога на виборах «яструба» Хілларі Клінтон давала деякі переваги, але це в минулому.

Трамп — принаймні поки — здається, цілком солідарний з Путіним в тому, що сирійській опозиції довіряти не можна і що альтернативи Асаду зараз немає. Іншими словами, від планів його дотиснути доведеться відмовитися. Побоювання, що саме такою виявиться трамповська сирійська стратегія, зросли, коли минулого тижня Wall Street Journal повідомив про зустрічі Дональда Трампа-молодшого з представниками сирійської опозиції в Парижі, що нібито що відбулася в жовтні. Старший же Трамп, встигнувши двічі переговорити з Путіним про близькосхідне регулювання, на минулому ж тижні заявив New York Times, що у нього є «деякі дуже сильні ідеї по Сирії».

Москві і союзним їй силам потрібен такий мирний договір, який гарантує правління Асада в доступному для огляду майбутньому. Тому їй взагалі ні до чого диференційований підхід до опозиції, що, власне, регулярно демонструють ВКС РФ. Ряд вашингтонських гуманістів зважаючи на таку позицію говорять про те, що заради закінчення війни і припинення гуманітарної катастрофи, Америці варто припинити підтримку сирійських повстанців. Тим більше, що це хороший спосіб швидко справити враження на внутрішню аудиторію: показати виборцям завершення конфлікту протягом ста (а то і менше) днів з моменту вступу на посаду — перспектива спокуслива.

Ось тільки якщо Трамп укладе подібного роду угоду з Росією і проасадівськими рухами, це стане катастрофою відразу в декількох сенсах. По-перше, це стане завершенням американського домінування на Близькому Сході. Союзники США в регіоні почнуть куди активніше проводити багатовекторну політику (власне, ця тенденція спостерігалася протягом усього президентства Обами), що відіб’ється, зокрема, на конфігурації військових альянсів і балансі сил в регіоні.

По-друге, відмова від підтримки антиасадівських сил в ім’я стабілізації завдасть серйозного удару по і без того потрепаному іміджу Вашингтона як лідера вільного світу і світоча демократії. В якомусь сенсі це ознаменує остаточне повернення до глобальної практики realpolitik і відмови від політики цінностей.

По-третє, таке зрада — якщо воно таки трапиться (у Трампа чимало сюрпризів) — все одно не зупинить війну. Виключена з переговорних процесів частина опозиції буде продовжувати боротьбу, причому навіть не стільки заради перемоги, скільки від безвиході: їй просто не залишать іншого вибору. Власне, ця проблема нікуди не дінеться і в тому випадку, якщо Трамп продовжить обамівську політику ухилення від конфронтації з Росією в Сирії. Але характер війни буде змінюватися.

Встановлення повного урядового контролю над Алеппо, вочевидь, лише питання часу: допомоги утримуючим його силам чекати нізвідки — особливо після російсько-турецького «примирення».

Взяття Алеппо вписується в більш широку стратегію режиму Асада, яка полягає в тому, щоб повернути під свій контроль «корисну Сирію». Більше половини населення країни живе в чотирьох мегаполісах — Дамаску, Хомсі, Хамі і Алеппо. Контроль над ними — це, по суті, і є контроль над країною (яка, до речі, давно увійшла в епоху урбанізації). Сирія розколота по безлічі напрямків, і один з них — протиставлення міста і села. Еліти і середній клас живуть в містах. Видавлюючи повстання в сільські райони, зводячи його спочатку до рівня партизанщини, а потім до соціального протистояння (багаті городяни / бідні селяни), Асад тим самим прагне здобути моральну і стратегічну перемогу.

Знову-таки, перемога в Алеппо стане прологом до капітуляції менш мотивованих на боротьбу сил, але при цьому стимулює до подальшої радикалізації його ідеологічних ворогів. Це призведе до того, що відокремити ісламістів від світських противників режиму стане ще складніше, ніж зараз. При цьому ризик, що нинішній конфлікт виплеснеться за межі сирійських та іракських територій, значно зросте. Добровольці, які повернулися з країн регіону, можуть взятися за боротьбу проти своїх урядів, які будуть змушені якщо не повністю згорнути підтримку антиасадівських сил з огляду на безперспективність подальшого фінансування проекту, то значно її скоротити.

У той же час Асад показав себе вкрай негнучким політичним гравцем. Він неодноразово демонстрував нездатність конвертувати військову перемогу в скільки-небудь довгострокову політичну перевагу. За цих обставин його режим просто приречений продовжувати війну на знищення тих чи інших супротивників. Так що перспектива миру після взяття Алеппо в перші сто трамповських днів виглядає вельми примарно.