Скільки радянських громадян воювало на боці Гітлера?

Як стверджують деякі, під час Великої Вітчизняної мільйон радянських громадян пішли битися під трибарвним прапором. Іноді йдеться навіть про два мільйони росіян, що билися проти більшовицького режиму, але тут, мабуть, враховують і 700 000 емігрантів. Цифри ці призводять не просто так — вони йдуть аргументом до твердження, що Велика Вітчизняна — суть Друга громадянська війна російського народу проти ненависного Сталіна. Що тут можна сказати?

Якщо дійсно було так, що мільйон російських встав під триколірні прапори і не на життя, а на смерть бився проти Червоної армії за вільну Росію, пліч-о-пліч зі своїми німецькими союзниками, то нам не залишилося б нічого іншого, як визнати, що так, Велика Вітчизняна дійсно стала для російського народу Другою громадянською. Але чи так це було?

Щоб розібратися, так або не так, слід відповісти на кілька запитань: скільки все-таки їх було, хто вони були, як вони потрапили на службу, як і з ким вони боролися і що ж ними рухало?

Отже:

Кого рахувати?

Співпраця радянських громадян з окупантами проходила в різних формах, як за ступенем добровільності, так і за ступенем залученості в збройну боротьбу — від прибалтійських добровольців-есесівців, які люто билися під Нарвою, до «остарбайтерів», яких насильно викрадали в Німеччину. Можна вважати, що останніх навіть самі вперті антисталіністи не зможуть не кривлячи душею зарахувати до лав борців з більшовицьким режимом. Зазвичай, у ці ряди зараховують тих, хто отримував пайку від німецького військового або поліцейського відомства, або тримав у руках зброю отриману з рук німців чи про-німецького місцевого самоврядування.

Тобто по максимуму в потенційні борці з більшовиками потрапляють:

— іноземні військові частини вермахту та СС;
— східні охоронні батальйони;
— будівельні частини вермахту;
— допоміжний персонал вермахту, вони ж «наші івани» або Hiwi (Hilfswilliger: «добровільні помічники»);
— допоміжні поліцейські частини («шуму» — Schutzmannshaften);
— прикордонної охорони;
— «Помічники ППО», мобілізовані до Німеччини по лінії молодіжних організацій.

Скільки ж їх було?

Точних цифр ми, ймовірно, ніколи не дізнаємося, оскільки толком їх ніхто не рахував, але деякі оцінки нам доступні. Оцінку знизу можна отримати з архівів колишнього НКВД — до березня 1946 року в органи було передано 283,000 «власовців» та інших колаборантів у формі. Оцінку зверху можна ймовірно взяти з робіт Дробязко, які служать основним джерелом цифр для поборників версії «Другої громадянської». За його обчисленням (метод яких він, на жаль, не розкриває) через вермахт, СС і різні про-німецькі военнізірованних і поліцейські формування за роки війни пройшло:

— 250,000 українців
— 70,000 білорусів
— 70,000 козаків
— 150,000 латишів
— 90,000 естонців
— 50,000 литовців
— 70,000 середньоазіатів
— 12,000 волзьких татар
— 10,000 кримських татар
— 7,000 калмиків
— 40,000 азербайджанців
— 25,000 грузин
— 20,000 вірменів
— 30,000 північнокавказьких народностей.

Так як загальна чисельність всіх колишніх радянських громадян, що носили німецьку і про-німецьку форму, оцінюється в 1,2 мільйона, то на частку росіян (виключаючи козаків) залишається близько 310,000 чоловік. Є, звичайно, й інші розрахунки, що дають меншу сумарну чисельність, але не будемо дріб’язковими, візьмемо за основу подальших міркувань оцінку зверху ім.Дробязко.

Хто вони були?

Hiwi і солдатів будівельних батальйонів важко вважати бійцями громадянської війни. Звичайно, їх праця звільняла для фронту німецьких солдатів, але рівно в тій же мірі це відноситься і до «остарбайтерів». Іноді hiwi отримували зброю і боролися разом з німцями, але такі випадки в журналах бойових дій частин описуються швидше як курйоз, ніж як масове явище. Цікаво порахувати скільки ж було тих, хто реально тримав у руках зброю.

Кількість hiwi в кінці війни Дробязко дає близько 675,000, якщо додати будівельні частини та врахувати спад в ході війни, то припустивши, що ця категорія охоплює близько 700-750,000 чоловік із загальної кількості 1,2 млн. Це узгоджується і з часткою не бойових серед кавказьких народів, у розрахунку представленому штабом східних військ в кінці війни. По ньому, із загальної кількості 102,000 кавказців пройшли через вермахт і СС, 55,000 служили в легіонах, люфтваффе і СС і 47,000 в hiwi і будівельних частинах. Треба врахувати, що частка кавказців, зарахованих до бойові частини, була вищою, ніж частка слов’ян.

Отже, з 1,2 млн. що носили німецьку форму тільки 450-500 тис. робило це, тримаючи в руках зброю. Давайте тепер спробуємо порахувати розкладку дійсно бойових частин східних народів.

Азіатських батальйонів (кавказців, турків і татар) було сформовано 75 штук (80,000 осіб). З урахуванням 10 кримських поліцейських батальйонів (8,700), калмиків і особливих частин виходить приблизно 110,000 «бойових» азіатів із загальної суми 215,000. Це цілком б’є з розкладкою окремо по кавказцям.

Прибалтика обдарувала німців 93-ма поліцейськими батальйонами (пізніше частиною зведені в полки), загальною чисельністю 33,000 чоловік. Крім того, було сформовано 12 погранполків (30,000), частиною укомплектованих за рахунок поліцейських батальйонів, потім були створені три дивізії СС (15, 19 і 20) і два добровольчих полку, через які, ймовірно, пройшло близько 70,000 чоловік. На їх формування частиною були звернені поліцейські і прикордонні полки і батальйони. З урахуванням поглинання одних частин іншими, всього через бойові частини пройшло близько 100,000 прибалтів.

У Білорусії було сформовано 20 поліцейських батальйонів (5,000), з яких 9 вважалися українськими. Після введення в березні 1944 р. мобілізації, поліцейські батальйони увійшли до складу армії Білоруської Центральної Ради. Всього в Білоруської крайової оборони (БКА) було 34 батальйони 20,000 осіб. Відступивши в 1944 р. разом з німецькими військами, ці батальйони були зведені в СС-бригаду Зіглінга. Потім, на базі бригади, з додаванням українських «поліцаїв», залишків бригади Камінського і навіть козаків, була розгорнута 30-а дивізія СС, згодом використана для укомплектування 1-ї власовської дивізії.

Галичина колись входила до складу Австро-Угорської імперії і розглядалася як потенційно німецька територія. Вона була відокремлена від України, включена до складу Рейху, як частина генерал-губернаторства Варшавського і поставлена в чергу на онімечення. На території Галичини було сформовано 10 поліцейських батальйонів (5,000), а згодом був оголошений набір добровольців у війська СС. Як вважається, на вербувальні ділянки стало 70,000 добровольців, але стільки було не потрібно. В результаті, була сформована одна дивізія СС (14-а) і п’ять поліцейських полків. Поліцейські полки в міру потреби розформовувалися і прямували на поповнення дивізії. Повний внесок Галичини у справу перемоги над сталінізмом можна оцінити в 30,000 чоловік.

На решті України було сформовано 53 поліцейських батальйони (25,000). Відомо, що невелика частина з них увійшла до складу 30-ї дивізії СС, доля інших невідома. Після утворення в березні 1945 українського аналога КОНР — Українського Національного Комітету — галицька 14-а дивізія СС була перейменована в 1-у українську і почалося формування 2-ї. Її формували з добровольців української національності набраних з різних допоміжних формувань, набрали близько 2,000 чоловік.

З росіян, білорусів та українців було сформовано близько 90 охоронних «остбатальйонів», через які пройшло приблизно 80,000 чоловік, включаючи сюди переформований у п’ять охоронних батальйонів «Руську Національну Народну Армію». З інших російських бойових формувань можна згадати трьохтисячну 1-у російську бригаду СС Гиля (Родіонова), яка перейшла на бік партизан, приблизно 6-тисячному «Руську Національну Армію» Смисловского і армію Камінського («Російська Визвольна Народна Армія»), що виникла як сили самооборони т.зв. Локотської республіки. Максимальні оцінки числа людей пройшли через армію Камінського досягають 20,000. Після 1943 року, війська Камінського відступають разом з німецькою армією і в 1944 р. робиться спроба переформувати їх у 29-ю дивізію СС. По ряду причин перeформірованіе скасували, а особовий склад був переданий на доукомплектування 30-й дивізії СС. На початку 1945 створюються збройні сили Комітету Визволення Народів Росії (власовська армія). Перша дивізія армії формується з «остбатальйонів» і залишків 30-ї дивізії СС. Друга дивізія формується з «остбатальйонів», та частиною з добровольців-військовополонених. Чисельність власовців перед кінцем війни оцінюється в 40,000 осіб, з яких близько 30,000 становили колишні есесівці і остбатальонци. Усього у вермахті і СС зі зброєю в руках воювало в різний час близько 120,000 росіян.

Козаки, за підрахунками Дробязко, виставили 70,000 чоловік, приймемо цю цифру.

Як вони потрапили на службу?

Спочатку східні частини комплектувалися добровольцями з числа військовополонених та місцевого населення. З літа 1942 принцип вербування місцевого населення змінюється з добровільного на добровільно-примусовий — альтернативою добровільному вступу в поліцію стає примусовий угон в Німеччину, «остарбайтером». До осені 1942 починається вже нічим неприкритий примус. Дробязко у своїй дисертації розповідає про облави на мужиків в районі Шeпетовкі: Пойманов пропонувався вибір між надходженням в поліцію або відправкою в табір. З 1943 вводиться обов’язкова військова служба в різних «самооборонах» рейхскомісаріату «Остланд». У Прибалтиці через мобілізацію з 1943 комплектувалися частини СС і прикордонної охорони.

Як і з ким вони боролися?

Спочатку слов’янські східні частини були створені для несення охоронної служби. В цій якості вони повинні були замінити охоронні батальйони вермахту, які як пилососом висмоктувалися з тилової зони потребами фронту. Спершу солдати остбатальонов охороняли склади і залізні дороги, але в міру ускладнення обстановки стали залучатися і до анти-партизанських операцій. Залучення остбатальонів в боротьбу з партизанами сприяло їх розкладанню. Якщо в 1942 році кількість перейшовших на бік партизан «остбатальонщиків» була відносно невелика (хоча і в цьому році німці через масові перебігаючи змушені були розформувати РННА), то в 1943 р. в партизани втекло 14 тис. (а це дуже і дуже немало, при середній чисельності східних частин в 1943 р. близько 65,000 чоловік). Спостерігати подальше розкладання остбатальонів у німців не було ніяких сил, і в жовтні 1943 року залишилися східні частини відправили до Франції і в Данію (роззброївши при цьому 5-6 тис. добровольців, як ненадійних). Там вони були включені в якості 3-х або 4-х батальйонів в полки німецьких дивізій.

Слов’янські східні батальйони, за рідкісним винятком, не використовувалися в боях на східному фронті. На відміну від них значна кількість азіатських остбатальонів було задіяно в першій лінії наступаючих німецьких військ під час битви за Кавказ. Результати боїв були суперечливі — деякі показали себе непогано, інші — навпаки, виявилися заражені дезертирськими настроями і дали великий відсоток перебіжчиків. На початок 1944 року більшість азіатських батальйонів теж виявилися на Західному валу. Решта на Сході були зведені в Східно-Тюркське і Кавказьке з’єднання СС і були задіяні в придушенні Варшавського та Словацького повстань.

Всього до моменту вторгнення союзників у Франції, Бельгії та Нідерландах було зібрано 72 слов’янських, азіатських і козачих батальйони загальною чисельністю близько 70 тис. чол. Загалом і в цілому остбатальони в боях з союзниками показали себе слабо (з окремими винятками). З майже 8,5 тис. безповоротних втрат, 8 тис. склали зниклі без вісті, тобто в більшості своїй дезертири і перебіжчики. Після цього батальйони, що залишилися були роззброєні і притягнені до фортифікаційних робіт на лінії Зігфріда. Згодом їх використовували для формування частин власовської армії.

У 1943 були виведені зі сходу і козачі частини. Найбільш боєздатне з’єднання німецьких козачих військ — сформована влітку 1943 1-а козача дивізія фон Панвіца вирушила до Югославії, займатися партизанами Тіто. Там поступово зібрали всіх козаків, розгорнувши дивізію в корпус. Дивізія взяла участь в боях на Східному фронті в 1945 році, борючись, в основному, проти болгар.

Прибалтика дала найбільшу кількість військ на фронт — окрім трьох дивізій СС в боях брали участь окремі поліцейські полки і батальйони. 20-а естонська дивізія СС була розгромлена під Нарвою, але згодом відновлена і встигла прийняти участь в останніх боях війни. Латвійські 15-а і 19-а дивізії СС влітку 1944 р. потрапили під удар Червоної армії і удару не витримали. Повідомляється про великі масштаби дезертирства і втрати боєздатності. В результаті 15-ю дивізію, передавши свій найбільш надійний склад 19-й, була відведена в тил для використання на будівництві укріплень. Другий раз вона була використана в боях в січні 1945, у Східній Пруссії, після чого знову була відведена в тил. Їй вдалося здатися американцям. 19-я залишалася до кінця війни в Курляндії.

Білоруські поліцаї і знов мобілізовані в БКА в 1944 р. були зібрані в 30-й дивізії СС. Після формування, дивізія у вересні 1944 р. була перекинута до Франції, де взяла участь в боях з союзниками. Зазнала великих втрат головним чином від дезертирства. Білоруси пачками перебігали до союзників і продовжували війну в польських частинах. У грудні дивізію розформували, а особовий склад, що залишився передали на укомплектування 1-й власовської дивізії.

Галицька 14-а дивізія СС ледь понюхавши пороху, потрапила в оточення під Бродами і майже повністю знищена. Хоча її вдалося швидко відновити, участі в боях на фронті вона більше не приймала. Один її полк був задіяний на придушенні Словацького повстання, після чого вона вирушила до Югославії воювати з партизанами Тіто. Так як від Югославії недалеко до Австрії, дивізії вдалося здатися англійцям.

Збройні сили КОНР були сформовані на початку 1945 року. Хоча 1-а дивізія власовців була укомплектована практично цілком ветеранами-карателями, багато з яких уже побували на фронті, Власов ширяв мізки Гітлеру вимагаючи більше часу на підготовку. Зрештою, дивізію все ж таки вдалося виперти на Одерський фронт, де вона взяла участь в одній атаці проти радянських військ 13 квітня. Вже на наступний день, командир дивізії генерал-майор Буняченко, ігноруючи протести свого німецького безпосереднього начальника відвів дивізію з фронту і пішов на з’єднання з іншими частинами армії Власова в Чехію. Другий бій власовська армія провела вже проти свого союзника, атакувавши 5 травня німецька війська в Празі.

Що ж ними рухало?

Рушійні мотиви були зовсім різні.

По-перше, серед східних військ можна виділити націонал-сепаратистів, які боролися за створення своєї національної держави або принаймні привілейованої провінції Рейху. Сюди відносяться прибалти, азіатські легіонери і галичани. Створення частин такого роду має довгу традицію — згадати хоча б Чехословацький корпус або Польський легіон в Першу Світову. Ці билися б проти центральної влади, хто б не сидів у Москві — цар, генсек чи всенародно обраний президент.

По-друге, були ідейні і наполегливі противники режиму. Сюди можна віднести козаків (хоча частково їх мотиви були націонал-сепаратистськими), частина особового складу остбатальонів, значну частину офіцерського корпусу військ КОНР.

По-третє можна назвати опортуністів, які робили ставку на переможця, тих хто приєднався до Рейху під час перемог вермахту, але втік в партизани після поразки під Курськом і продовжував тікати при першій можливості. Ці, ймовірно, становили значну частину остбатальонов та місцевої поліції. Були такі і з того боку фронту, що видно по зміна кількості перебіжчиків до німців в 1942-44 рр..:

1942 — 79,769
1943 — 26,108
1944 — 9,207

По-четверте це були люди, які сподівалися вирватися з табору і при зручній нагоді перейти до своїх. Скільки таких було — сказати важко, але іноді набиралося на цілий батальйон.

І, нарешті, п’ята категорія — люди яким хотілося вірніше вижити. Сюди потрапляє основна частина hiwi і робочих будівельних частин, які отримували в такій якості набагато більш поживну пайку, ніж у таборі.

Що ж в результаті виходить?

А виходить картина зовсім не схожа на ту, що малюється полум’яним антикомуністом. Замість одного (а то й двох) мільйонів росіян, які сплотилися під трибарвним прапором у боротьбі проти осоружного сталінського режиму спостерігається досить різношерста компанія прибалтів, азіатів, галичан і слов’ян, що билися кожен за своє. І в основному не зі сталінським режимом, а з партизанами (причому не тільки росіянами, але і з югославськими, словацькими, французькими, польськими), західними союзниками, а то і взагалі з німцями. Не дуже схоже на громадянську війну, чи не так? Ну, хіба що назвати цими словами боротьбу партизанів з поліцаями, але поліцаї боролися аж ніяк не під трибарвним прапором, але зі свастикою на рукаві.

Заради справедливості слід зауважити, що до кінця 1944, до моменту формування КОНР і його збройних сил, німці не надавали можливості російським антикомуністам боротися за національну ідею, за Росію без комуністів. Можна допустити, що дозволь вони це раніше, «під трибарвним прапором» об’єдналося б побільше народу, тим більше що супротивників більшовиків в країні ще залишалось предостатньо. Але це «б» і до того ж ще бабуся надвоє сказала. А в реальній історії ніяких «мільйонів під трибарвним прапором» не спостерігалося.

Автор Ігор Куртуков