Самохідна артилерійська установка «СУ-122-54»

У 1947 році на омському заводі № 147 припинили випуск самохідно-артилерійської установки (САУ) СУ-100, куди її виробництво на початку 1946 року передали з Уралмашзаводу. Відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 22 червня 1948 року конструкторському бюро Омського заводу № 174 (керівник І.С. Бушнєв) доручалося розробити на базі танка Т-54 ескізно-технічний проект самохідної артилерійської установки, оснащеної 122-міліметровою гарматою Д-25. Термін закінчення робіт — липень 1948 року.

Проект установки та її макет, виконаний у натуральну величину, в Міністерстві транспортного машинобудування розглянули лише у грудні 1948 року. Затримка була зумовлена несвоєчасним отриманням від заводу № 9 креслень 122-міліметрової гармати Д-49, нечисленністю складу конструкторського бюро, а також складністю поставленого завдання. Пізніше проект самохідної установки доопрацювали і у липні 1949 року разом із макетом представили спеціальній макетній комісії, до складу якої входили представники командування БТ і MB і НТК ГБТУ.

Висновок макетної комісії замовник отримав лише у серпні 1949 року, після чого завод почав підготовку креслень самохідки для виробництва дослідного зразка, але роботи призупинили, оскільки конструкція базового танка Т-54 була недоведена.

У жовтні 1949 року у відповідності до постанови Ради Міністрів, роботи по СУ-122 передали із заводу № 174 на Нижньотагільський завод № 183. Дане рішення було пов’язане з опрацюванням можливості оснащення танка Т-54 122-міліметровою гарматою Д-25. У той же час постановою Ради Міністрів СРСР № 4742-1832с від 15.10.1949 були затверджені остаточні тактико-технічні вимоги до СУ-122.

У конструкторському бюро заводу № 183 вирішили змінити компонування самохідної установки. Знову приступили до ескізного опрацювання, що знову призвело до затягування термінів подання проекту. Але у травні 1950 року робота над СУ-122 була повернута до конструкторського бюро заводу № 174, де її продовжили за колишньою схемою компонування.

САУ СУ-122, розроблена під керівництвом головного конструктор проекту А.Е. Суліна, отримала при проектуванні в КБ заводу № 174 позначення «Об’єкт 600», була сучасною бойовою машиною, що мала потужну гармату, протиснарядний бронезахист, хорошу оглядовість з місць членів екіпажу, а також володіла достатньою маневреністю. Наявність механізму заряджання, далекоміра, продувки каналу ствола за допомогою стиснутого повітря, а також вільне спілкування між членами екіпажу, сприяли для ведення ефективного артилерійського вогню і ураження, як бронетехніки, так і потужних укріпспоруд супротивника.

Встановлення крупнокаліберного зенітного кулемета КПВ, спареного з гарматою, сприяло підвищенню захищеності САУ від засобів ближнього бою.

Перший дослідний зразок СУ-122, виготовлений у грудні 1950 року заводом № 174, пройшов заводські випробування у кінці року.

У червні-липні 51-го року на ГНІАП ГАУ пройшов перший етап держвипробувань, а на початку серпня СУ-122 надійшла на полігон НІІБТ для проведення другого етапу.

Застосування далекоміра дозволяло при веденні вогню з місця вражати мішень типу «Танк» на дальності до 3 тис. метрів.

У ході випробувань були виявлені недоліки у роботі кулемета КПВ, підвищені зусилля на маховиках його наведення, недостатню купчастість стрільби крупнокаліберного кулемета КПВ по вертикалі, а також незадовільну робота дозатора механізму продувки каналу ствола. Незважаючи на це, самохідна установка держвипробування пройшла. Відразу після цього, конструктори заводу № 174 почали вносити зміни у робочі креслення для виробництва установчої партії. До 1 січня 1952 креслення були виконані і передані у виробництво.

Наприкінці 1951 року було проведено додаткові ходові випробування, у ході яких самохідна установка пройшла 1000 кілометрів.

У I кварталі наступного року зібрали другий зразок СУ-122, який з червня по липень пройшов заводські випробування.

За результатами заводських і держвипробувань дослідних зразків, протягом 3-го кварталу 1952 року до конструкції кулеметної зенітної установки внесли необхідні зміни. Але виготовлення дослідних зразків самохідної установки на заводі № 174 призупинили, оскільки були відсутні 122-міліметрові гармати Д-49.

15 березня 1954 відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР № 438-194, самохідну установку на базі Т-54 взяли на озброєння, однак серійне виробництво було розпочато лише у 1955 році.

СУ-122 була закритою самохідної артустановкою з переднім розташуванням бронерубки. Екіпаж машини складався з п’яти осіб.

Відділення управління та бойове відділення були об’єднані, тому всі члени екіпажу могли вільно спілкуватися між собою. Розміщення у бойовому відділенні робочого місця механіка-водія дозволило зменшити висоту лінії вогню до 1505 міліметрів а, отже, поліпшити стійкість машини під час ведення вогню. Моторно-трансмісійне відділення знаходилося у кормовій частині.

Основна зброя — 122-міліметрова нарізна гармата Д-49, довжина ствола якої становила 48,7 калібру (5497 мм). Гармата мала клиновий горизонтальний напівавтоматичний затвор з електромеханічним досиланням та ежекційною продувкою каналу ствола. Продувка ствола слугувало зменшенню кількості газів, що потрапляли у бойове відділення під час стрільбі, для 122-міліметрових гармат ежектор встановлювався вперше. Гармата була модернізованим варіантом гармати Д-25Т танка ІС-3. Гармата встановлювалася у рамці, яка закріплювалася на лобовому листі бронерубки.

При веденні вогню прямою наводкою на дальності до 6 тис. метрів, використовували телескопічний приціл ТШ-2-24, який має змінне збільшення (3.5х, 7х), а при вогні з закритої позиції на дальність до 13,4 тис. метрів використовували приціл С71-24 -1 і гарматну панораму. Кути горизонтального наведення у секторі — 16°, вертикальні — від -4 до +16°.

Завдяки використанню електромеханічного досилача, скорострільність складала 4-5 пострілів на хвилину.

Для стрільби з гармати використовували танкові осколково-фугасні і бронебійні снаряди, а також осколково-фугасні гранати гаубиць Д-30 і М-30. Після того, як на початку 60-х років з’явилися американський танк М60 і англійський «Чифтен», для гармати Д-49 розробили бронебійно-кумулятивний і бронебійно-підкалиберний снаряди.

Праворуч від гармати був встановлений спарений з нею 14,5-міліметровий кулемет КПВТ. Також був другий кулемет КПВТ, що мав зенітну установку. Турель зенітного кулемета змонтували на підставці люка заряджаючого.

Боєкомплект самохідної установки складався з 35 снарядів та 600 набоїв до кулеметів КПВТ.

Протиснарядний бронезазист зварного корпуса самохідної установки виконувався з катаних бронелистів.

Силову установку, трансмісію із системою управління, і ходову частину з деякими конструктивними змінами запозичили у танка Т-54.

Вперше у вітчизняному танкобудуванні в системі пуску двигуна стисненим повітрям використовувався запозичений в авіації (без конструктивних змін) повітряний компресор АК-150В, але, оскільки він не був пристосований для роботи в умовах руху самохідної артилерійської установки, необхідне було його доопрацювання. Стисле повітря використовували не тільки для запуску дизеля і пневматичної перезарядки кулемета КПВТ, а й для очищення боєкомплекту і агрегатів від пилу. Оскільки центр ваги машини змістився уперед, в ходовій частині змінили взаємне розташування опорних катків і зменшили кут закрутки торсійних валів, що дозволило отримати більш рівномірний розподіл навантаження.

Серійне виробництво СУ-122 («Об’єкт 600») здійснювалося в Омську на заводі № 174 в 1955-1957 роках на базі Т-54А. У цей період було виготовлено 77 машин, після чого їхнє виробництво було згорнуто, оскільки уряд прийняв рішення припинити роботи зі ствольної артилерії. Крім того, у цей же час були створені і прийняті на озброєння ПТРК (самохідні протитанкові ракетні комплекси) на гусеничній і колісній базах.