Гармата за межами башти

Однією з головних проблем у танкобудуванні із самого початку розвитку цього напряму техніки була загазованість бойового відділення. Час йшов, з’являлися нові танки, двигуни, гармати та інші системи. Але кардинального поліпшення умов у бойовому відділенні не було. Звичайно, на початку другої половині XX століття ежектори гармат, що з’явилися, і старі добрі вентилятори, покращували умови роботи екіпажу, проте не здатні були змінити ситуацію докорінно.

Значного поліпшення обстановки в бойовому відділенні можна було досягти лише двома методами: або зробити його повністю автоматизованим і нежилим, або винести гармату за межі внутрішнього об’єму танка. Саме друга ідея була вироблена і втілена у металі інженерами конструкторського бюро свердловського заводу «Уралтрансмаш». У 70-х роках у відділі спеціального обладнання цього КБ, під керівництвом конструктора Н.С. Тупіцина, йшла розробка нової самохідної артилерійської установки «Об’єкт 237». Метою робіт було створення нової самохідки, яка спочатку доповнила б у військах САУ 2С3 «Акація», а потім і повністю замінила її.

В якості експериментального озброєння для нової самохідної артустановки були обрані 152-міліметрова гармата 2А36, що встановлювалися на самохідки «Гіацинт-С», і гармата 2А33 того ж калібру. Габарити, вага і віддача обох гармат зажадали зробити нову ходову частину. Основою для неї став відповідний вузол танку Т-72. Нормальну роботу крупнокаліберної гармати повинна була забезпечувати нова схема розташування опорних ковзанок. Вони, як і раніше, монтувалися по шість на борт, але тепер передні три ковзанки і задні три розташовувалися ближче одна до одної. Також велика віддача 152-мм гармати змусила інженерів відчутно переробити підвіску бронемашини. Тим не менш, всі доробки ходової частини танка Т-72, хоча і були значними, все ж менш помітні, ніж спосіб встановлення гармати.

Свердловські інженери вперше в радянській практиці винесли казенну частину гармати за межі бойового відділення. У конструктивному сенсі це виглядало наступним чином. На рідне посадочне місце башти танка Т-72 ставилася спеціальна башта особливої форми. За її форму конструктори прозвали цю башту шайбою. Ця «шайба» могла повертатися на 360° у горизонтальній площині. Усередині оригінальної башти розміщувалася автоматика подачі снарядів і гільз, а також робочі місця навідника і командира самохідки. Особливий інтерес представляє система кріплення гармати. Для того, аби не віщувати казенну частину всередину бойового відділення та при цьому зберегти можливість вертикального наведення на значні кути, вісь підйомного механізму була поміщена майже біля самої задньої частини казенника. У результаті вийшло забезпечити нову самохідку непоганими кутами наведення: навкруги по горизонталі і близько 30° по вертикалі.

Гармати 2А33 і 2А36 були повністю ізольовані від екіпажу і самохідка «Об’єкт 327» стала першим вітчизняним типом бронетехніки, в якій за визначенням не виникало проблеми вентиляції жилого об’єму. Крім того, збільшився вільний простір усередині машини: при класичній установці гармати 2А33 всередині бойового відділення, її казенник займав приблизно 70-75% від загального об’єму башти. Немов, не бажаючи «балувати» екіпаж, інженери «Уралтрансмаша» встановили на місце, що звільнилося, автомат подачі боєприпасів та механізованого укладання. Снаряди роздільного заряджання автоматично витягувалися з укладання, подавалися наверх, до гармати, і автоматично ж досилалися у камору. Для прицілювання при стрільбі прямою наводкою, конструктори під керівництвом Тупіцина розробили новий приціл власної конструкції. Від попередніх видів подібного устаткування він відрізнявся «заточеністю» під використання гармати, яку було винесено на верх башти САУ.

Загалом, «Об’єкт 327» був вельми і вельми цікавим проектом. Можливо, пішовши в серію, він зміг би змінити вигляд самохідних артустановок всього світу. Проте, як завжди, не обійшлося без проблем. Найбільше незручностей доставило те саме оригінальне розташування гармати. Через високі точки докладання зусиль віддачі у деяких випадках машину могло трясти, і навіть перекидати. Через це, впевнений вогонь був можливий тільки у порівняно невеликих секторах попереду і ззаду машини. Звичайно, за необхідністю доворот може бути здійснений і за допомогою гусениць, але у такому випадку відпадає необхідність у поворотній башті, вона стає принципово марною. Друга проблема «Об’єкту 327» крилася у необхідності заряджання гармати при великих кутах піднесення. Нова механізація подачі снарядів і автомат заряджання нерідко не працювали належним чином, що призводило до затримок у стрільбі. Більше того, за відсутності рішення цієї проблеми, неполадки механізму подачі і заряджання могли призвести до того, що екіпажу довелося б вибиратися з-під броньового захисту і власними руками витягати снаряд або гільзу, що заклинили. Нарешті, викликало сумніви відсутність будь-якого захисту казенної частини гармати, розміщеної за межами бронекорпусу. Інженери розглядали можливість встановлення спеціального бронекоробу, але на дослідних примірниках він не встановлювався.

Проблеми автоматики заряджання були в обох дослідних примірників «Об’єкту 327». Один з них був оснащений гарматою «Гіацинт», другий — 2А33. В обох випадках виникали неполадки при підйомі боєприпасів та їхньому досиланні. Випробування двох самохідок показали всі переваги і недоліки застосованого способу встановлення гармати і давали надії на успішне закінчення проекту. Тим не менш, станом на початок вісімдесятих самохідка «327» все ще мала низку проблем. Незважаючи на всі зусилля співробітників конструкторського бюро і робочих «Уралтрансмаша», стабільної роботи всієї механіки домогтися не вдавалося. У принципі, можна було б продовжувати роботу і таки довести автоматику до розуму. Але часу у Тупіцина і його співробітників уже не було. Розробці відділу спеціального обладнання буквально наступала на п’яти інша перспективна САУ. У тому ж конструкторському бюро заводу «Уралтрансмаш» під керівництвом Ю. В. Томашова вже повним ходом створювалась самохідка 2С19 «Мста-С». Куди більш звична конструкція 2С19 призвела до того, що з двох проектів — оригінального, але проблемного і «банального», зате простого у виробництві — був обраний другий.

У середині вісімдесятих проект «Об’єкт 327» був остаточно закритий. За минулі з того часу роки один з дослідних примірників САУ, ймовірно, був утилізований. Другий примірник, що ніс на собі гармату 2А36, у 2004 році, після тривалого перебування на полігоні, був відправлений до музею «Уралтрансмашу». Ідея бронемашини із вивішеною над жилим відділенням гарматою, і до цього часу вважається оригінальною і перспективною. Тим не менше, і понині жодній подібній самохідці не вдалося дійти до великого серійного виробництва.