«Green Mace»: 127-міліметрова загадка
До кінця Другої Світової війни авіаційна техніка, що з’явилася, не залишала жодних сумнівів в одному простому факті: існуючі зенітні засоби вже застаріли. У найближчий час всі наявні зенітні гармати не тільки втратять свою ефективність, але і стануть практично неефективними. Потрібно щось зовсім нове. Однак до створення повноцінних зенітних ракет залишалося чимало часу, а захищати повітряний простір потрібно було вже зараз. Збільшення висот польоту літаків привело військових декількох країн до своєрідного «захопленню» зенітними гарматами, особливо великого калібру. Приміром, наприкінці сорокових і початку п’ятдесятих в СРСР конструктори працювали над проектом гармати КМ-52 калібру 152 міліметри
У цей же час у Великобританії розвиток зенітних систем також йшов у напрямку збільшення калібру. До 1950 року було проведено дві дослідно-конструкторські роботи під назвами Longhand і Ratefixer. Метою обох програм було збільшення калібру зенітних гармат і одночасне підвищення темпу стрільби. В ідеалі гармати цих проектів мали представляти собою якісь гібриди великокаліберних зенітних гармат і скорострільних автоматів малого калібру. Завдання було непросте, але англійські інженери з ним впоралися. Результатом програми Longhand стало створення 94-мм гармати Mk6, також відомої як Gun X4. Програма Ratefire привела до створення відразу чотирьох 94-мм гармат, позначених літерами C, K, CK і CN. До 1949 року, коли Ratefire закрили, скорострільність гармат вдалося довести до 75 пострілів на хвилину. Gun X4 була прийнята на озброєння і використовувалася до кінця 50-х. Продукти програми Ratefire, у свою чергу, у війська не пішли. Результатом проекту став тільки великий обсяг матеріалів, що стосувалися дослідницької сторони проектування таких артилерійських систем.
Всі ці напрацювання планувалося використовувати у новому, більш монструозному проекті. У 1950 році RARDE (Royal Armament Research & Development Establishment — Королівське управління з дослідження і розробки озброєнь) обрало в якості розробника нової системи відому фірму Vickers. У первинному технічному завданні говорилося про створення швидкострільної зенітної гармати калібру 127 мм (5 дюймів) з водяним охолодженням ствола при стрільбі і з двома барабанними магазинами на 14 пострілів кожен. Автоматика гармати повинна була працювати за рахунок зовнішнього джерела електроенергії, а в якості метала снаряда пропонувався стріловидний оперений боєприпас. Керування вогнем нової гармати, згідно із завданням, повинна була здійснювати одна людина. Інформація про розташування цілі і необхідне попередження видавалося їй окремій РЛС і обчислювачем. Для полегшення розробки компанія «Віккерс» отримала всю необхідну документацію проекту Ratefire. Проект назвали QF 127/58 SBT X1 Green Mace («Зелена булава»).
Поставлена перед Vickers завдання було дуже непростим, тому RARDE дозволили спочатку зробити гармату меншого калібру і на ньому відпрацювати всі нюанси повноцінної гармати. Менший калібр пробної гармати по факту виявився більше, ніж у програм Longhand і Ratefire — 4,2 дюйма (102 міліметра). Спорудження дослідної «малокаліберної» гармати під позначенням 102mm QF 127/58 SBT X1 закінчилася у 54-му році. Восьмиметровий ствол цієї гармати разом з противідкотними пристроями, двома бочкоподібними магазинами, системами наведення, кабіною оператора та іншими системами у результаті потягнув майже на 25 тонн. Само собою, такому монстру потрібно було якесь спеціальне шасі. В якості цього обрали спеціальний шестиколісний буксирувальний причіп. На ньому і встановили всі агрегати дослідної гармати. Слід зауважити, причіп зміг умістити на собі тільки гармату з системою кріплення, магазини і кабіну оператора. Остання представляла собою будку на подобі кабіни сучасних автокранів. Оскільки наведення гармати, перезарядка та перекачування води для охолодження ствола проводилися за допомогою електромоторів, до складу комплексу довелося ввести окремі машини з електрогенератором і запасом снарядів. І це без урахування радіолокаційної станції, необхідної для виявлення цілей і наведення на них гармати.
102-мм зенітне диво вирушило на полігон у тому ж 1954 році. Після недовгих пробних стрільб для випробування противідкатних пристроїв і системи охолодження почалися повноцінні перевірки автоматики. Користуючись можливостями електричного приводу системи заряджання, випробувачі поступово піднімали темп стрільби. До кінця року його вдалося довести до рекордного значення — 96 пострілів на хвилину. Слід зауважити, це «чистий» темп стрільби, а не практичний. Річ у тім, що механіка перезаряджання могла видати ці самі 96 пострілів, але дві «бочки» з 14 снарядами у кожній по визначенню не могли забезпечити залп завдовжки хоча б у півхвилини з максимальною скорострільністю. Що стосується заміни магазинів, то на дослідній 102-мм гарматі проекту Green Mace це здійснювалося за допомогою підйомного крана і займало близько 10-15 хвилин. Планувалося, що після відпрацювання систем самої гармати, будуть розроблені засоби швидкої перезарядки. Крім рекордної скорострільності, гармата мала наступні характеристики: 10,43-кілограмовий підкаліберний оперений снаряд залишав ствол зі швидкістю понад 1200 м/с і летів заввишки до 7620 метрів. Вірніше, на цій висоті забезпечувалися прийнятна точність і надійність ураження. На великих висотах, через аеродинамічну стабілізацію снаряда, ефективність ураження відчутно падала.
До весни 55-го випробування дослідної 102-мм гармати закінчилися і фірма «Віккерс» приступила до створення повноцінної 127-міліметрової гармати. І тут розпочалося найцікавіше. Проект Green Mace і так є не особливо відомим, а що стосується його пізніх стадій, то тут більше чуток і припущень, аніж конкретних фактів. Відомо тільки те, що у плани конструкторів входило два варіанти «Зеленої булави» — гладкоствольний і нарізний. Згідно з одними джерелами, гармата QF 127/58 SBT X1 була побудована і навіть встигла пройти деякі випробування. Інші джерела, у свою чергу, стверджують про деякі проблеми у ході розробки, через які дослідний зразок 127-мм гармати побудувати не вдалося. Наводяться приблизні характеристики «повнорозмірної» гармати, але точних даних досі немає. Так чи інакше, всі джерела сходяться в одному. У 1957 році, взявши до уваги незадовільні характеристики проекту Green Mace по висоті досяжності і влучності, британське військове відомство припинило роботи із скорострільної великокаліберної зенітної артилерії. У той час загальносвітовою тенденцією розвитку протиповітряної оборони став перехід до зенітних ракет і «Зелена булава», навіть не закінчивши випробування, ризикувала стати цілковитим анахронізмом.
Немов намагаючись уберегти цікавий проект від такої «ганьби», RARDE у 1957 році закрило його повністю. До прийняття на озброєння першої версії зенітного ракетного комплексу Bloodhound залишалося менше року.
