Березнева епопея з незалежністю Курдистану
Не так вже й давно на сайті «Військовий огляд» робилася спроба провести аналіз ситуації із можливою незалежністю Курдистану, який має території у чотирьох державах: Сирії, Туреччині, Ірані та Іраку. Сьогодні події у регіоні призвели до того, що влада Південного Курдистану, розташованого в Іраку, самі привселюдно заявили, що 21 березня поточного року налаштовані на оголошення Курдистану незалежною державою із можливою столицею у місті Ербіль. Такі заяви, які буквально сколихнули політиків та світову громадськість (у першу чергу політиків Туреччини, Ірану, Іраку та Сирії), дозволив собі зробити глава іракських курдів Масуд Барзані. Однак 21 березня вже минуло, але жодних оголошень незалежності з боку курдів, загалом, і Барзані, зокрема, не відбулося. Розглянемо причини, за якими курди спочатку вирішили несподівано заявити про можливий суверенітет своєї держави, а потім раптом так само несподівано від своєї ідеї відмовилися.
Почнемо розгляд з того, як нинішня ситуація могла б сприяти появі на карті світу нової суверенної держави. Тут Масуд Барзані, вочевидь, відчув, що момент цілком благоволить до того, аби курди нарешті здобули довгоочікувану для себе державність. Справді: після виведення американських військ з Іраку ситуація тут стала нагадувати відверте територіальне протистояння, в якому курди виділялися особливим чином. Пов’язано це і з тим, що Іракський Курдистан уже багато років фактично ніяк не контролюється Багдадом, а де-юре іракське місто Ербіль де-факто іракським давно не є. А якщо є прецедент широкої автономії (і майже статусу частини конфедеративної держави), то чому б не заговорити про саму справжню незалежність.
У цей же самий час, протистояння збройних заколотників в Сирії з одного боку та урядових військ з іншого, набрало таких обертів, що і місцеві курди цілком могли б оголосити про негайний вихід зі складу Сирійської Республіки з одночасним входженням в єдину курдську державу. До речі, для Заходу і сирійських опозиціонерів такий хід став би ще більшим натиском на президента Асада і, як стало сьогодні модно говорити, «розгойдуванням човна» (сирійського човна). Багато експертів, як і раніше вважають, що дні Башара Асада у керма сирійської влади полічені, а якщо так, то сирійські курди, яких, до речі, налічується близько 3 мільйонів осіб (15% усього населення Сирії), можуть скористатися моментом фактичного безвладдя (або багатовладдя) за своїм розсудом.
Набагато складніше для курдів йдуть справи у Туреччині. За різними даними, кількість етнічних курдів у цій державі складає від 7 до всіх 20 мільйонів (такий розкид пов’язаний з тим, що багато турків курдського походження прагнуть безпосередньо не заявляти про свою етнічну приналежність). Постійно виникають протиріччя між офіційною Анкарою і курдською діаспорою. Тут, тільки завдяки висловлюванням Масуда Барзані про можливу незалежність Курдистану, нерідко траплялися зіткнення поліції і жителів на сході країни, а після того як Барзані заявив на повний голос про свої наміри, зіткнення переросли у справжні бої. У провінції Сірнак турецькі війська, за активною підтримкою з повітря, провели великомасштабну операцію проти, як висловився міністр оборони країни, курдських терористів. У місті Діярбакир турецька поліція, використовуючи спецзасоби, розігнала багатотисячну демонстрацію курдів, які з натхненням зустріли повідомлення з Іракського Курдистану. У результаті проведених поліцейських і військових операцій постраждали до сотні чоловік з обох сторін, 13 людей загинули. Нагадаємо, що операція проводилася як у переддень 21 березня (свята «Навруз»), так й у цей день, який повинен був визначити подальший шлях курдів.
Така акція з боку прем’єра Туреччини Реджепа Ердогана продемонструвала, що сьогодні в регіоні, навіть Туреччина поодинці може реально перешкодити можливому створенню єдиної Курдської держави.
Тепер варто подумати над тим, чому ж лідер іракських курдів Барзані не наважився втілити свої плани, пов’язані з проголошенням Курдистаном незалежності. Кому на руку було б утворення суверенного Курдистану сьогодні? За великим рахунком, нікому. Навіть для самих курдів перспектива отримання незалежності навряд чи обіцяла б отримання серйозних політичних та економічних дивідендів. По-перше, для оголошення реальної незалежності потрібна досить серйозна зовнішня підтримка, по-друге, необхідна досить очевидна внутрішня інтеграція. Сьогодні у курдів немає ні того, ні іншого.
Барзані якщо і є лідером курдів, то тільки тих, які проживають в Іракському Курдистані, а для турецьких і сирійських курдів його персона навряд чи є консолідуючою. Здавалося б, що незалежність Курдистану могли б підтримати Сполучені Штати або Росія, щоб дещо послабити вплив Туреччини в регіоні. США за допомогою курдських сепаратистів, пообіцявши тим незалежність, цілком могли б влаштувати «помаранчеві» виступи в Ірані з метою приведення до влади своїх ставлеників. Проте для США визнання незалежності Іранського Курдистану означало б одночасне визнання незалежності всієї Курдської Республіки, що сьогодні виглядає достатньо сумнівним явищем, бо, за відсутності явного прозахідного лідера у цій гіпотетичній державі, позитив від визнання суверенітету для США буде нульовим. І у той же час, Вашингтон ще й ризикує посваритися з Анкарою, чого у переддень можливої активної фази операції проти Ірану, Обама допускати явно не має наміру.
Визнання незалежності Курдистану з боку Росії виглядає теж достатньо неоднозначно. Навіть, якщо цей крок послаблює Туреччину. У той же час, Туреччина могла б відповісти Москві «зворотним реверансом», заборонивши використовувати Босфор і Дарданелли російським військовим та цивільним судам або поховати проект «Південний потік». І те, й інше — явно не піде на користь Москві. Тегеран би теж явно не зрозумів поведінки Москви…
Загалом, підтримувати незалежність Курдистану сьогодні нікому не вигідно, тому що майбутня можлива дружба з Ербілі (вельми сумнівна) тоне у можливому супутньому негативі втрати більш-менш стабільних зв’язків з іншими державами регіону.
Вочевидь, саме відсутність явної зовнішньої підтримки змусило Масуда Барзані словесно перенести дату прийняття незалежності Курдистану на невизначений термін.
Щоправда, окрім політичного підґрунтя «відкладеної» курдської незалежності, є й ще одна — економічна. Якщо допустити, що на карті світу сьогодні з’явиться суверенний Курдистан, то він виявиться у справжній економічній блокаді навіть за наявності у Ербілі досить значних запасів вуглеводневої сировини. Як транспортувати цю сировину, якщо виходу до моря у Курдистану нема? Не можна забувати й про те, що Курдистан майже з усіх сторін стали б оточувати ті країни, від яких Барзані має намір повідрізати значний шматок територіального пирога. Ні Ірак, ні Сирія, ні вже тим більше Іран і Туреччина, не дозволять реалізовувати нафтові потенціали Курдистану через свою територію за ринковими правилами.
Виходить, що всі заяви про можливу появу декларації незалежності Курдистану — це всього лише слова, які поки нічого спільного не мають з реальним станом речей у регіоні.
