Американські ПТ-САУ часів війни (частина 1) – «М10 Wolverine»

Самохідна артилерійська установка M10 Wolverine мала скорочене позначення GMC (3-in. Gun Motor Carriage) M10 і відносилася до класу винищувачів танків. В американській армії дана самохідка отримала своє неофіційне прізвисько «Wolverine» (англ. росомаха), яке було запозичене у британських союзників, дана ПТ-САУ поставлялася до Великобританії по ленд-лізу. САУ М-10, як й багато інших самохідок Другої світової, була створена на шасі середнього танка, у даному конкретному випадку «Шермана» M4A2 (модифікація M10A1 — на базі танка M4A3). Всього з вересня 1942 по грудень 1943 року американська промисловість виробила 6706 даних протитанкових самохідок.

На відміну від німецьких і радянських самохідок періоду Другої світової війни, в американських САУ гармата встановлювалося не в бронерубці, а в обертовій башті, як й на танках. Для озброєння САУ М-10 використовувалася 3-х дюймова (76,2 мм) гармата М7, яка розміщувалася у відкритій зверху башті. На її кормі монтувалася спеціальна противага, яка надавала башті характерний і легко упізнаваний силует. Для боротьби з броньованими цілями використовувався каліберний бронебійний снаряд без балістичного наконечника M79. Даний снаряд на дистанції в 1000 ярдів (900 м) при куті зустрічі 30° щодо нормалі пробивав 76 мм броню. Повний боєкомплект САУ складався з 54 снарядів. Для самооборони і відбиття повітряних атак самохідка оснащувалася 12,7-мм кулеметом М2 «Браунінг», який встановлювався на кормі башти. Боєкомплект кулемета складався з 300 патронів, крім цього екіпаж мав для самооборони й особисту зброю.

Історія створення

До початку Другої світової війни американська армія авральними темпами вела роботи по створенню і прийняттю на озброєння 2-х винищувачів танків — М3 і М6. При цьому, обидві машини були лише вимушеною тимчасовою мірою і погано підходили для боротьби з танками. Армія потребувала повноцінної САУ — винищувача танків. До розробки такої машини в США приступили у листопаді 1941 року. Проектом передбачалася установка гармати на базу танка М4А1 з литим корпусом і бензиновим двигуном, але вже у грудні 1941 цей проект був переглянутий на користь чергової модифікації танка «Шерман» М4А2, яка відрізнялася від попередньої версії зварним корпусом і дизельним двигуном.

Прототип САУ отримав назву Т35. У січні 1942 року був виготовлений дерев’яний макет, слідом за цим пішла зборка перших ПТ-САУ в металі. При цьому корпус танка М4А2 піддався певним змінам — машина позбулася курсового кулемета, товщина лобової броні залишилася колишньою, а з бортів вона була зменшена до 1 дюйма. Номер у районі трансмісії було додатково посилено накладками з 2-х бронелистів, які зварювалися під кутом 90 градусів. 76,2-мм гармата встановлювалося у круглій відкритій башті, яка була запозичена у прототипу важкого танка Т1.

У розпал робіт над Т35 військові висунули нові вимоги — похила броня надбудови корпусу і низький силует машини. Конструктори представили 3 різних варіанта САУ, з яких був обраний один, що одержав індекс Т35Е1. Новий варіант машини ґрунтувався на шасі танка М4А2, товщина броні зменшилася, з’явилися додаткові нахили у надбудови; замість круглої башти встановили башту від М35. У січні 1942 року Танкове Відділення фірми «Фішер», що належить концерну «Крайслер» приступило до роботи над двома прототипами T35Е1. Обидві машини були готові до весни 1942 року. Їхні випробування довели перевагу похилої броні корпусу, а ось лита башта САУ викликала нарікання військових. У зв’язку з цим було прийнято рішення про розробку нової башти, яка була зроблена у формі шестикутника, звареного з катаних бронелистів.

Випробування САУ Т35Е1 завершилися у травні 1942 року. Машина була рекомендована до виробництва після усунення ряду незначних зауважень до конструкції.

— Військові зажадали зменшити бронювання, заради більшої швидкості. Американська концепція ПТ-САУ припускала, що швидкість більш корисна, ніж хороший бронезахист.

— Зробити люк для розміщення механіка-водія.

— Диференціал повинен прикриватися бронею не з 3-х частин, а з однієї.

— Повинна бути реалізована можливість установки додаткової броні на лоб і борти корпусу, а також башту.

Стандартизована і поліпшена ПТ-САУ Т35Е1 у червні 1942 року була відправлена у виробництво під позначенням М10. Екіпаж машини складався з 5 чоловік: командир САУ (розташовувався праворуч у башті), навідник (у башті ліворуч), заряджаючий (у башті позаду), механік-водій (в передній частині корпуса ліворуч) та помічник механіка-водія (у передній частині корпуса праворуч). Незважаючи на прагнення військових якомога швидше налагодити випуск М10, у них виникли серйозні труднощі з дизайном гексагональної башти. Для того, аби не відкладати випуск, була зроблена тимчасова п’ятигранна башта, яка й пішла у серію. У результаті все винищувачі танків М10 випускалися саме з нею, а від шестигранної башти вирішено було відмовитися. Слід також відзначити один недолік, який мала САУ М10 Wolverine. Люки механіка-водія і його помічника, неможливо було відкрити у той момент, коли гармату було направлено вперед, відкриттю люків заважала маска гармати.

Основною зброєю САУ була 3-х дюймова 76,2-мм гармата М7, яка мала хорошу скорострільність — 15 пострілів за хвилину. Кути наведення у вертикальній площині становили від -10 до +30 градусів, в горизонтальній — 360 градусів. Боєкомплект ПТ-САУ складався з 54 снарядів. 6 снарядів готових до бою розміщувалися у двох укладках (по 3 в кожній) на задній стінці башти. Решта 48 снарядів знаходилися у спеціальних контейнерах з фібри в 4-х укладках у спонсонах. За штатом боєкомплект повинен був складатися з 90% бронебійних снарядів і 10% фугасних. Також до нього могли входити димові снаряди і картеч.

Бойове застосування

САУ M10 випускалася з 1942 по кінець 1943 року і, перш за все, надходила на озброєння танко-винищувальних батальйонів (по 54 САУ в кожному). Американська доктрина ведення бойових дій передбачала застосування винищувачів танків для знищення ворожих танків, тоді як власні танки передбачалося використовувати для підтримки в бою піхотних підрозділів. М10 Wolverine стала наймасовішою протитанкової САУ американської армії під час Другої Світової війни. Бойовий дебют ПТ-САУ стався у Північній Африці і був досить успішним, тому що її тридюймова гармата могла без особливих проблем з далеких дистанцій вражати більшість німецьких танків, що діяли на цьому театрі бойових дій. При цьому тихохідне і важке шасі не відповідало прийнятій у США доктрині, згідно з якою в ролі винищувачів танків повинні були використовуватися більш швидкі та легкі самохідки. Тому вже на початку 1944 року в частинах ПТ-САУ M10 стали замінюватися більш легкоброньованими та швидкохідними САУ M18 Hellcat.

Серйозні випробування випали на долю САУ M10 під час висадки в Нормандії і наступних за цим боях. З тієї причини, що М10 мала більш-менш протитанкову 76,2-мм гармату, її активно залучали для боротьби з німецькими танками. Досить швидко вдалося з’ясувати, що М10 не може успішно боротися з новими німецькими танками «Пантера», «Тигр» і тим більше з Королівськими Тиграми. Частина даних самохідок по ленд-лізу була передана англійцям, які швидко відмовилися від американської малопотужної 76-мм гармати і замінили її на свою 17-фунтову гармату. Англійська модифікація М10 отримала назву Ахіллес I і Ахіллес II. Восени 1944 року ці установки почали замінюватися на більш досконалі ПТ-САУ M36 Jackson. При цьому М10, що залишилися у строю, продовжували використовуватися до кінця війни.

Близько 54 даних самохідок було відправлено в СРСР по ленд-лізу, але про їхнє використання у Червоній армії нічого не відомо. Також дані машини отримували і бойові частини армії «Вільної Франції». Одна з таких машин з назвою «Сироко», що знаходилася під керуванням французьких моряків, прославилася тим, що підбила «Пантеру» на площі Згоди в Парижі в останні дні паризького повстання.

Досвід бойового застосування показав, що відкрита зверху башта самохідки M10 робить машину дуже вразливою до артилерійського та мінометного вогню, а також до атак піхоти, особливо під час ведення бою у лісі та в умовах міста. Навіть звичайнісінька ручна граната могла б досить легко вивести з ладу екіпаж самохідки. Бронювання самохідки також викликало нарікання, так оскільки не могло протистояти німецьким протитанковим гарматам. Але найбільшим недоліком була дуже низька швидкість обертання башти. Даний процес не був механізований і здійснювався вручну. Для того, аби зробити повний оборот, було потрібно не менше 2 хвилин. Також, всупереч прийнятій доктрині американські ПТ-САУ, витрачали більше осколково-фугасних снарядів, ніж бронебійних. Найчастіше самохідки виконували на поле бою роль танків, хоча на папері повинні були їх підтримувати.

Найкращим чином М10 Wolverine показали себе в оборонних боях, де вони значно перевершували буксирувані протитанкові гармати. Успішно використовувалися вони й під час Арденської операції. Батальйони, озброєні ПТ-САУ М10, виявилися у 5-6 разів ефективніше підрозділів, озброєних буксируваними протитанковими гарматами того ж калібру. У тих випадках, коли М10 посилювали оборону піхотних частин, співвідношення втрат і перемог становило 1:6 на користь ПТ-САУ. Саме у боях в Арденнах самохідки, незважаючи на всі їхні недоліки, продемонстрували наскільки вони перевершують буксируючу артилерію, з цього моменту в американській армії почався активний процес переозброєння протитанкових батальйонів на самохідні гармати.

Тактико-технічні характеристики: M10 Wolverine

Маса: 29,5 т.

Габаритні розміри:

Довжина 6,828 м., ширина 3,05 м., висота 2,896 м.

Екіпаж: 5 чол.

Бронювання: від 19 до 57 мм.

Озброєння: 76,2-мм нарізна гармата M7

Боєкомплект: 54 снаряда

Двигун: дворядний 12 циліндровий дизельний рідинного охолодження потужністю 375 к.с.

Максимальна швидкість: по шосе — 48 км/год.

Запас ходу: по шосе — 320 км.