Управління Україною під час війни: економіка, ресурси, мобілізація

Як же керувати країною під час війни? Адже якщо все неправильно, то треба говорити — як правильно. Не розбираючись у війні, військових операціях, дислокаціях і постачаннях, тим не менш, можна висловити ряд пропозицій цивільного характеру. Тим більше, три рівня управління країною ніхто не відміняв.

Рівень другий. Управління економікою, ресурси, мобілізація

Слід відзначити, що Яценюк зі своєю роллю справляється на цьому рівні. Виходячи із ситуації в країні / світі у нього три завдання:

1. Гроші. Тобто, не ламаються всі «схеми» підряд, а тільки шукаємо гроші, вичавлюємо їх і даємо на армію. Це важливо тому, що якщо почати ламати всю корупцію відразу, багато бізнесу завиє «ми ж за несплачені податки броники купували» — навіть якщо не купували. Або «наші заводи підірвали» — коли гроші вони давно заробляли на «тендерах». А народне виживання лікарів! Плюс це суперечить завданню номер два:

2. Втримати владу. Прем’єр — головна фігура, але створювана бізнес-коаліцією в ВР. І партія грошей — це найбільше позафракційне об’єднання Парламенту. Нічого в цьому поганого немає (Англія так прожила тисячу років), але це значить, що реформи потрібні тільки для того, щоб владу втримати. Поки народ не підніме сотні тисяч людей за чесні суди, там навіть не почешуться. А будуть «напів-чесні» — і вовки (депутати) цілі, і вівці (виборці) ситі — нехай і ситі медіа-картинкою.

Якщо ж Яценюк не втримає владу, то навіть ті схеми, які ламають Шлапак з Петренко залишаться вже назавжди. Будь-який інший прем’єр боятиметься парламенту більше, ніж він — його. А Яценюка багато хто всерйоз побоюються — він знає про схеми з усіх українських прем’єрів дещо менше за Азарова.

Та й політичний інстинкт самозбереження ніхто не відміняв.

3. Міжнародна підтримка. Це найнеприємніше. Навіть ті реформи, на які можна нагнути депутатів, не завжди схвалюються МВФ та ін. Але останні дають гроші — і нехай дадуть побільше. В цьому Яценюк не гірше інших прем’єрів — сказати Ангелі «500 млн. це добре, це досягнення, перемога німецької демократії для відновлення Донбасу, але грошей треба більше, набагато більше. Адже війна йде за Ваші, німецькі цінності. Та й гроші будуть потім, бо ми вдячні за підтримку поточних кредитних ліній. Світовий Банк, наприклад, досі оговтується, вишукуючи — які конкретно його долари підуть на війну (а війни вони — МВФ і РБ — не спонсорують; тут ми знову попереду всієї Європи).

Так що, головна мета для уряду — гроші, і це добре. І гроші йдуть на війну, а витрачає їх міністр оборони, ще й за зручними законами. А за міністра оборони відповідає відомо хто.

«Реформи заради реформ»

Але чи зводиться роль прем’єра тільки до економіки? Чи ми хочемо побачити щось ще? Звичайно, хочемо! Як би нам хотілося, щоб у влади була команда грузинських реформаторів, які єдиним фронтом поміняли б країну за рік! Але цього не буде, тому що іншої команди немає — вона тільки формується. А політика — це коли ми цих людей підтримуємо або хоча б знаємо. А вони пишуть по Інтернету і іноді виступають на ТБ. Але — проти Ляшка — ім’я їх ніхто. Адже не в тих університетах вчилися.

Більше того, якщо той же Ляшко запросить їх в команду для «зміни країни» — багато хто піде, оскільки хочуть зробити хоч щось.

У будь-якому випадку — такої команди зараз немає.

Всі інші сфери краще не чіпати занадто глибоко, тому загальної позитивної оцінки заслуговує діяльність уряду по вибиванню грошей для армії. Соціальні пільги — потрібно скасувати майже всі, соц. допомогу скоротити eldsxs, позакривати третину лікарень і чверть шкіл, але підеш на це в лоб — ти тричі труп. І не допомогти тобі грошима армії, не будучи прем’єром.

Або інша сфера — корупція-тендери-відкати-ПДВ. Будеш занадто швидко рипатися — наші недобиті динозаври епохи ще Кучми з’їдять дрібного гризуна або «випадково» розчавлять. У них тисячі робочих на заводах, депутати та телевізори. Отак будь-який, як і Азаров, задумається — щоб утримати владу треба стати олігархом. Але наш уряд поки їм не стає — окрім прикрих дрібних проступків.

Загалом, як кризовий менеджер Прем’єр справляється на 3-4 за п’ятибальною. Мінусом можна назвати тільки його міф, що наші місцеві реформатори (Шеремета, Чорновол, колишній начальник управління держслужби) тримаються за свої місця. А даремно — всіх цих людей можна було використовувати куди ефективніше. Шеремета, наприклад, відправити жити в Америку і відкрити там представництво (дирекцію) нашого держ. інвестиційного агентства. Чорноволу дати порулити Україною. А Бродського (не Михайла, а колишнього начальника держслужби) призначити головою ліквідаційної комісії цього самого управління держслужби.

Звичайно, чи втілить и Прем’єр свої погляди про будівництво «української імперії», які він раніше віщав, ніхто не знає. В українській політиці взагалі так довго не живуть — як в імперії.

Акценти для телевізора і Ангели

Чи можна ще щось запропонувати в рамках української економіки, суспільства, культури? Поки гроші йдуть на війну — ні. Перспективи у неї — рецесивні, довіра близька до нуля, друзів — мало, та й то — тільки прізвища, а не країни, останні — лише союзники. Тому залишається одне потужна зброя — це мрія, інформаційна кампанія про те, «що країна рухається вперед», і несистемні реформи.

Загалом, особливих змін в економіці не буде, та й реформ особливих (в стилі «розігнати всіх») — теж. Але це і не страшно. Страшно дві інші речі:

— Економіка зменшується. А це говорить про те, що парадигма «зростання» таки себе вичерпала. Але це поки не підстьобує до інших дій, окрім як «зайняти грошей». Більш того, укр. борги доведеться Заходу прощати або подовжувати на невизначений термін.

— Економіка точно переходить на військові рейки. Чи зможе вона вижити в мирній ситуації? Чи будуть довіряти громадяни тоді, коли не треба буде «скидатися на БТРи»? Риторичне питання. Війна насправді так красиво закрасила всі проблеми, що про них говорять тільки кілька сотень київських пуголовків та Рабинович.

Що можна порадити? По-перше, продовжувати гнути лінію, що ми — вмираємо за вічні / нові цінності, і брати гроші під це. Віддавати не треба — тільки нескінченно продовжувати. Але на жаль — тоді доведеться воювати аж до взяття Криму (з ядерною ж державою).

По-друге, продавати все що можна — технології, зерно, зброю і т.д. І, на жаль, стати на час ще більш експортно-орієнтованою державою, ніж були. Так, це болісно, небезпечно і залежно. Але це і дозволить на якийсь час підтримати атмосферу «миру», частково пануючою в воюючій країні.

А без часткової атмосфери миру ми не можемо – адже далеко не всі викидають свою енергію на АТО. І почнуть у нас формуватися Чернігівські народні республіки (найбільш депресивний регіон кажуть), під проводом найщиріших народних патріотів. А РФ тільки це і треба.

Що ж робити з суспільством?

Як вже було вище сказано, скасовувати обмеження по мобілізації, всіх вчити водити танки і літаки, перетворювати армію на університет. І так — кожен солдат повинен мати право по заочці отримати бакалавра не тільки по військовим спеціальностям, але, в першу чергу, — цивільнии. Підписати для цього контракт з Юдемі, або Відкритим Університетом Ізраїлю / Британії.

Ефективно позбавляти громадянство за рішенням суду.

Скинути підтримку громадського порядку (міліцію) на облрад.

Стимулювати внутрішню міграцію між областями і взагалі в країні. Якщо підготувати брошуру на хінді / урду або телугу думається, декілька десятків тисяч індійських сімей ризикнуть заселити напів-спорожнілі Слов’янськ, Краматорськ і т.д. Зрештою, інфраструктура України особливо на Півдні, Сході, Донбасі забезпечувала в СРСР більша кількість жителів.

З цивільної інфраструктури зробити акцент на енергетику — особливо, поставити нові трансформатори для населення, посилити ЛЕП. Фактично, наявність електрики та Інтернету в наше століття означає більше, ніж водопровід і дороги. Останні (крім головних трас) можуть будувати і місцева влада, сепарати, індійці і пакистанці — заслуговуючи громадянство.

На рахунок енергозаощадження та генерації є СКМські експерти і трохи краще за нас. Тому — розуміючи задачу, нічого нового запропонувати не вийде. Але реалізувати — це вже завдання Уряду.

Загалом, будь-якими, навіть екстравагантними методами вирішувати два завдання одразу: збільшувати обсяг економіки, збільшувати базу економіки. Нехай навіть цією базою будуть сільськогосподарські ашрами на Донбасі. Все інше — методи нашого виживання в епоху змін.

Зайнятість буде вирішена армією (службою в ній), цивільним будівництвом руками армії (акція для колишніх чиновників «Моя військова частина — do it yourself» — і спонсор «Епіцентр», як наш український Praktiker). Взагалі-то дивно, що мобілізацію намагаються скоротити — коли ефективніше, ніж допомоги по безробіттю. Але заборону на комерцію в армії варто залишити — ми не Китай, ресурс для продажу все ж обмежений.

Більш традиційні методи, в т.ч. польські, європейські та МВФ нам не світять, поки всі наші союзники не почнуть залежати від нас так само, як ми від них.

А гроші для нас лежать тільки в Китаї — ми говоримо про інвестиції інфраструктурного та промислового характеру. Але чи зможуть стати вони нашим «золотим парашутом» для зіскоку з російської торгівлі — питання.

Рішучі дії

Їх не буде. Звичайно, перекрити трубу, або серйозно пригрозити ми можемо, але — враховуючи мережевий характер держави, єдиної думки з цього приводу немає. Електрика і вода, продукти харчування — це наш подарунок Західному Берегу, вибачте, ПБК. Що ж тут говорити про нашу трубу.

Наявність важливих для світу функцій (труба для Європи, транзит для Китаю, зерно для Африки) — це не завжди добре. Коли не можеш цим скористатися особливо. Тому варто залишити безплідні мрії про «шантаж Заходу». Ми — не Росія. В інтересах РФ показати нас неадекватними із «гранатою-трубою» в руках і переконати Європу вирішувати нашу долю без нас.

Тому, не маючи єдиної думки щодо шантажу, не варто намагатися навіть грати в нього. У нас є пакет куди більш рішучих дій в інших сферах — культурній, гуманітарній, політичній. Наприклад, створити під егідою нашого красивого президента не менш переконливий «Революційний Центр Свобод» під керівництвом, звичайно ж, Гайдая. І запрошувати на навчання на Вінниччину та Київ усіх європейських маргіналів, які хочуть навчитися «робити наш Майдан». Свого часу ми всього трошки вчилися у сербів, тепер Європі пора повчитися у нас. Не все ж Путіну загравати з ЄСівською опозицією — пора збирати євромаси навколо нас.

І звичайно, залишити Університет Майдану, призначити Тараса Возняка ректором його, і навідкривали філії у всіх європейських столицях. Нашого Дугіна — Гуцуляка — пхати в усі європейські ЗМІ, нехай бояться. Хоча Олег, як здається, сильніший за Сашу на голову — це плюс.

Запустити нарешті програму українських кібуців в наших антропопустелях (Харківська область і стик Поділля) — це налякає Європу більше, ніж будь-який газ. Адже життя в укрокібуці ми прирівняємо до несення військової служби — з відповідною підготовкою.

Загалом, теза звичайна — якщо ми хочемо, щоб Європа нас дійсно цінувала, треба стати для них «Новим Ізраїлем». А останнього вони дуже не хочуть на своїх периферійних кордонах. Картинка, ідеологія та інформаційний супровід у такій програмі на першому етапі коштують більше, ніж реальні успіхи. Той же Ізраїль теж не відразу проголосив незалежність.

У наших рішучих діях ми повинні утримати інтерес і Європи та США. А тут — є новий закон: чим ближче ми до домовленостей з Путіним, тим більше нас підтримує Європа. І навпаки — чим більше ми боремося, тим більше нас підтримують США. Просто визначитися — підтримка якої країни Вам більше цікава.