МіГ-31 — один з найкращих винищувачів-перехоплювачів світу

МіГ-31 (Е-155МП, за класифікацією НАТО Foxhound — лисячий гончий) радянський / російський всепогодний двомісний надзвуковий винищувач-перехоплювач далекого радіусу дії. Винищувач був розроблений в ОКБ-155 (тепер ВАТ «РСК« МіГ »). Є першим радянським літаком, що належать до 4-го покоління. Винищувач-перехоплювач МіГ-31 призначений для перехоплення і подальшого знищення повітряних цілей у всьому діапазоні висот у будь-який час доби у простих і складних метеорологічних умовах. Літак може ефективно використовуватися в умовах активної протидії з боку супротивника: застосування активних і пасивних радіолокаційних перешкод, а також запуску помилкових теплових цілей. Група, що складається з 4 винищувачів-перехоплювачів МіГ-31 здатна контролювати повітряний простір загальною протяжністю по фронту в 800-900 км.

Станом на 2011 рік, за словами колишнього командувача ВПС Олександра Зєліна, у складі ВПС Росії знаходилося 252 винищувача МіГ-31. До 2020 року планується провести модернізацію більше 60 винищувачів-перехоплювачів до версії МіГ-31БМ. На даний час винищувачі базуються на 7 авіабазах. Винищувач-перехоплювач МіГ-31БМ — це модернізація літака 1998 року для потреб ВПС Росії. У 2008 році був завершений перший етап державних випробувань, наразі триває другий етап. Модернізована версія перехоплювача отримає нову БРЛС і систему управління озброєнням, що дозволить забезпечити виявлення повітряних цілей на відстані до 320 км., а також дозволить одночасно супроводжувати до 10 повітряних цілей.

Історія створення

Роботи над винищувачем-перехоплювачем МІГ-31 замислювалися як модернізація вже існуючого перехоплювача МіГ-25П, який успішно подолав державні іспити та військові випробування, проведені в 1971-1972 роках, і зумів зарекомендувати себе в якості ефективного і швидкісного винищувача-перехоплювача системи ПВО. При цьому створення перспективного авіаційного комплексу перехоплення (АКП) нового покоління, який отримав позначення С-155МП, було доручено ММЗ «Зеніт» ім. А. І. Мікояна. Роботи з даного проекту були розпочаті відповідно до постанови уряду СРСР від 24 травня 1968 року.

При розробці нового комплексу, згідно із рішеннями ВПК та постановами уряду СРСР, значно доповнювалися тактико-технічні вимоги до новинки в області розширення бойових можливостей, ідеології його бойового використання тощо. Це вимагало внесення до конструкції машини істотних коректив, а також у проведення заводських і льотних випробувань, оцінку бойових можливостей винищувача-перехоплювача. Принциповим питанням було вбудовування нового комплексу в систему ППО СРСР з урахуванням усіх перспективних систем — створення повітряних засобів управління і наведення, авіаційної системи дальнього перехоплення, зв’язку із наземними засобами.

Перед головним управлінням озброєнь і відповідними частинами ВПС країни була поставлена масштабна задача розробки АКП С-155МП. Потрібно було створити абсолютно нову концепцію розвитку винищувача-перехоплювача дальнього радіусу дії. Багато нових рішень у даному комплексі сприймалися радянською промисловістю з великим супротивом, особливо це було помітно на етапі будівництва дослідного зразка, коли необхідно було підтвердити концепцію винищувача. З деяким побоюванням до нововведень відносилося і командування військ ППО, в інтересах якого і створювався літак.

Розробці дослідного зразка винищувача і його випробуванням приділялася дуже велика увага як з боку Міністерств авіаційної промисловості (МАП) і радіопромисловості (МРП), так і з боку Головкомату ППО. Незважаючи на це, процес йшов досить складно, особливо у частині розробки системи управління озброєнням (СУО) «Заслін» і бортової радіолокаційної станції (БРЛС) «Заслін». Вперше в історії світового авіабудування в якості антени РЛС на винищувачі-перехоплювачі було вирішено використовувати фазовані антенні решітки (ФАР). Дане рішення таїло у собі масу проблем, несподіванок, технічне рішення яких в умовах розміщення на літаку, було достатньо проблематичним.

Виходячи з можливостей літака, боєкомплект якого обмежувався 4 ракетами великої дальності з напівактивним радіолокаційним самонаведенням, було важливо реалізувати можливість одночасного ведення вогню по 4 цілям (ще 2 ракети Р-40т (Д) являли собою додаткове озброєння). Оскільки для атаки необхідно було обирати найбільш небезпечні, «пріоритетні» мети, необхідно було домогтися того, щоб кількість одночасно виявлених цілей перевищувало 4. Верхня межа у 10 цілей була визначена сумою тимчасових інтервалів, необхідних на їхній супровід і тривалістю огляду зони.

Величина зони огляду винищувача-перехоплювача повинна була забезпечити перегляд простору на 200 км по горизонту. У такому випадку 4 винищувачів було б достатньо для прикриття фронту завширшки 800 км. Згідно з вимогами військових, дальність виявлення цілей з ЕПР — ефективною поверхнею розсіювання 19 квадратних метрів (було аналогом найбільш складної цілі для ППО — висотного розвідника SR-71) становила 180-200 км., що було у кілька разів більше, ніж у будь-якого іншого радянського винищувача-перехоплювача тих років.

У 1969 році, піддавши аналізу всі наявні можливості, керівники НДІ приладобудування ім. Тихомирова прийняли досить сміливе рішення, яке було революційним для того часу — розробити антену з електронним скануванням. При цьому, для втілення революційної ідеї щодо введення в систему «Заслін» електронного сканування, необхідно було розробити ФАР — антену принципово нового класу. Вимоги до нової РЛС не допускали яких-небудь компромісів між її параметрами: всі вони були гранично високими. При мінімальному енергоспоживанні і масі, ФАР повинна була забезпечити високий коефіцієнт використання поверхні, володіти високою швидкодією і низьким рівнем фонового випромінювання.

У ті роки багатьом ідея із установкою ФАР на винищувач-перехоплювач здавалася авантюрною. Але маршал Савицький, який був відповідальний за випробування і розробку комплексу, зважився на цей крок. Вперше електронне управління променем було здійснене на повномасштабному макеті ФАР під індексом АР-2 у 1970 році, після чого послідувало створення документації на дослідний зразок РЛС. Випробування РЛС «Заслін» почалися у 1975 році спочатку на літаючій лабораторії, а у 1976 році перший МіГ-31, який був оснащений ФАР Б1.01 і СуВ «Заслін», був направлений до випробувального центру ВПС у місті Ахтубінську для проведення комплексу льотних випробувань.

У грудні 1979 року державні випробування комплексу С-155МП, які проходили на базі ДНДКІ ВПС ім. Чкалова, підійшли до завершення. Система СУВ «Заслін» у складі комплексу була прийнята на озброєння ВПС СРСР 6 травня 1981 року, у той же день, коли успіхом закінчилися випробування ракети Р-33 — основного озброєння винищувача-перехоплювача МіГ-31. Роботи над створенням ракети проводилися паралельно із розробкою СуВ і БРЛС «Заслін».

Імпульсно-доплерівська БРЛС з фазованими пасивними антенними решітками (ФАР), яка увійшла до складу СУВ «Заслін», і на сьогоднішній день володіє рядом унікальних характеристик. У складі «Заслону» вперше у світі щодо авіаційних БРЛС дальньої дії, була на практиці реалізована трьохканальна (канал підсвітки, радіолокаційний канал, система визначення держприналежності) антенна система у вигляді моноблочної ФАР із швидкою перебудовою положення променя у просторі, а також цифровий пристрій із доплерівскою вузькосмуговою фільтрацією. Крім цього, вперше на борту радянського винищувача до складу СуВ увійшли дискретно-безперервне підсвічування, імпульсно-доплерівська обробка сигналів, індикатор тактичної обстановки, а також спеціальна обчислювальна система з бортовою цифровою обчислювальною машиною А-15А.

Опис конструкції

Винищувач МіГ-31 був близький до свого попередника МіГ-25 і спроектований по нормальній аеродинамічній схемі з трапецієподібним високо розташованим крилом, двокілевим оперенням, суцільноповоротним стабілізатором. У планері літака широко використовувалися алюмінієві і титанові сплави. Планер винищувача-перехоплювача МіГ-31 був на 50% виконаний із спеціальної нержавіючої сталі, на 33% з алюмінієвих сплавів, на 16% з титану, ще 1% припадав на інші конструкційні матеріали. На літаку МіГ-25 планер на 80% складався з нержавіючої сталі. Використовувані на МіГ-31 алюмінієві сплави, які володіють робочою температурою до 150 градусів, а зони з високим кінетичним нагріванням при польоті на великих надзвукових швидкостях виконані з використанням титану. Застосування у великому обсязі титану і алюмінію дозволило знизити масу планера винищувача.

Повітрозабірники двигунів — бічні, прямокутного перерізу, регулюються за допомогою рухомих горизонтальних панелей. Паливо розміщується в у фюзеляжних, 4 крильових і 2 кільових баках — загальна маса 17 330 кг. Додатково до цього на зовнішні підкрильові вузли можуть підвішуватися ще 2 підвісних баки на 2500 літрів кожен. Винищувачі-перехоплювачі більш пізніх моделей випуску, а також моделі МіГ-31Б і всі наступні модифікації додатково оснащуються системою дозаправлення паливом у повітрі від літаків-танкерів Су-24Т або Іл-78. Винищувачі оснащуються Г-подібною висувною штангою паливоприймача.

На МіГ-31 було встановлено два новітніх на той момент двоконтурних ТРДДФ Д-30Ф6 зі зміщенням внутрішнього і зовнішнього контурів за турбіною, регульованим всережимним соплом стулчастої конструкції і форсажною камерою. Двигуни розвивали безфорсажну тягу на рівні 9270 кГс (91 кН) і форсажну тягу в 15 510 кГс (152 кН). Розробка даних двигунів була розпочата у 1972 році і велася під керівництвом П. А. Соловйова. Завдяки використанню даних двигунів, літак міг розвивати максимальну швидкість на рівні 3 000 км/год.

Озброєння винищувача-перехоплювача складається з УР великої дальності польоту Р-33 (120 км), що розміщені конформно парами одна за одною на 4-х напіввтоплених вузлах зовнішньої підвіски під фюзеляжем винищувача, а також УР середньої дальності з ІК системою наведення на ціль Р-40т і УР малої дальності Р-60, Р-60М і Р-73 на 4-х підкрильових вузлах підвіски. Під фюзеляжем МіГ-31 була змонтована шестиствольна 23-мм гармата ГШ-23-6 (боєкомплект 260 снарядів). Скорострільність даної установки складає 8000 постр. на хвилину. Амбразура артилерійської установки в неробочому положенні закривається спеціальною стулкою, яка знижує ЕПР літака і покращує його аеродинамічні характеристики.

Тактико-технічні характеристики МіГ-31:

Розміри: розмах крила — 13,46 м., довжина — 22,69 м., 5,15 м.

Площа крила — 61,6 кв. м.

Маса винищувача: нормальна злітна — 41 000 кг., максимальна злітна — 46 200 кг.

Тип силової установки — 2 ТРДДФ Д-30Ф-6, тягою 15500 кгс на форсажі (кожен)

Максимальна швидкість польоту — 3000 км/год. (на висоті 17 500 метрів).

Практична дальність польоту — 2150 км (без ПТБ), 3300 км (з ПТБ).

Практичний потолок — 20 600 м.

Озброєння: 23-мм шестиствольна гармата ГШ-6-23 (260 патронів), 4 УР дальнього радіусу дії Р-33, 2 УР середнього радіусу дії Р-40т і 4 УР малого радіусу дії Р-60, Р-60М і Р- 73.

Екіпаж — 2 особи.