Реєстрація Увійти
Вхід на сайт

Світовий досвід деокупації втрачених територій. Приклад Хорватії

20 лютого 2017
Переглядів: 262
Коментарів: 0
Версія для друку
Світовий досвід деокупації втрачених територій. Приклад Хорватії

Об’єднання 1990 року двох німецьких держав — ФРН та НДР — стало наслідком загальної кризи соціалістичного ладу, зокрема гострої кризи в СРСР, і відбулося воно фактично в політичній площині. Принципово інший — силовий метод відновлення територіальної цілісності країни застосувала Хорватія

Під час збройного конфлікту на Балканах у першій половині 1990-х років, який спровокувала Сербія після розпаду Югославії, сербські війська окупували низку прикордонних районів Хорватії. Водночас Сербія обґрунтовувала свої дії «необхідністю захисту етнічних сербів від хорватських націоналістів». Так само, як тепер це робить Росія стосовно українських Криму й Донбасу.

На переконання експертів, між Хорватією та Україною є багато спільного. Передусім фахівці відзначають схожість історії. Зокрема це історія «молодшого брата», сусідня країна якого живе імперськими амбіціями. Адже серби марили «Великою Сербією» не менше, ніж росіяни своїм «русскім міром». Спільна біда — шовінізм «старших братів», утиски й знищення національної ідентичності.

У Хорватії, на відміну від України, з першими кроками до незалежності 1990 року почалися серйозні проблеми. З одного боку, Сербська Республіка намагалася зберегти свою гегемонію в Югославії та всіляко не відпускала Хорватію, з другого — у самій Хорватії сильних обертів набув сепаратистський рух місцевих сербів. Їхня кількість була порівняно незначною, але «п’ята колона» за підтримки «старшого брата» змогла розпалити майже громадянську війну. Паралелі надто очевидні, щоб їх ігнорувати.

Сербські сепаратисти намагалися відокремити Далмацію — південний схід Хорватії. Їм навіть удалося проголосити там Сербську автономну область. У Донецьку сепаратисти почали робити щось подібне, проголосивши свою незалежність за підтримки Росії.

Країну було розділено, та хорвати все-таки змогли 25 червня 1991 року проголосити свою незалежність. У відповідь Слободан Мілошевич оголосив «братньому народові» війну. Оскільки вся армія була під його контролем, «визвольний похід» сербів було спрямовано переважно проти цивільних.

Після проголошення незалежності Хорватія фактично залишилася беззбройною. Югославська народна армія (ЮНА) була повністю підконтрольною Слободану Мілошевичу, і він цілком закономірно вважав, що легко може розгромити борців за незалежність.

25 серпня 1991 року численна й добре озброєна сербська армія атакувала прикордонне хорватське місто Вуковар. Почалося одне з найбільших і найтриваліших протистоянь, яке по суті зламало хід сербсько-хорватської війни.

Серби зовсім не очікували натрапити у Вуковарі на значний опір, адже в місті була військова частина ЮНА. Хорвати виставили проти неї двотисячний гарнізон, сформований переважно з поліцейських загонів і народного ополчення. Гарнізон фактично не мав воєнного досвіду й важкого озброєння, але він тримався.

Фахівці зазначають, що хорвати на початку війни зіткнулися з такою ж проблемою, як і ми нині. Серби широко залучали «мирних жителів» — екзальтованих бабусь, гопників та інших — для блокування хорватських загонів, які закликали до «слов’янської єдності» й так само звинувачували США й Захід у розпалюванні ворожнечі між «братніми народами».

Експертна думка

Іван Січень, експерт Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел»:


«Невелика Хорватія від самого початку сербської військової агресії мала всі шанси стати жертвою. Однак хорвати, які боролися за незалежність, не тільки не здалися, а й за лічені місяці побудували армію і дали відсіч агресії об’єднаних великосербських сил — сербських екстремістів у Хорватії, союзної Югославської народної армії та Сербії й Чорногорії. Війна завершилася здобуттям державної незалежності на всій хорватській території».


Так само, як і українці нині, хорвати зазнавали втрат унаслідок дій цього «мирного населення», аж поки не виробили свою тактику: коли була загроза, вони робили попереджувальний сигнальний постріл. І якщо протягом найближчих хвилин у певній зоні все ще залишалися люди, їх визнавали представниками сторони, що воює. Цей метод анонсувало хорватське командування, щоб уникнути зайвих жертв і звинувачень у вбивстві мирного населення. І справді, хорватського генерала Анте Готовіну Гаазький трибунал спочатку звинуватив у злочинах проти сербів під час війни, а потім повністю виправдав. Чого не можна сказати про Слободана Мілошевича або Ратко Младича, які представляли на трибуналі сербську сторону.

Протягом трьох місяців місто Вуковар було в облозі ворога, який переважав чисельністю. Сербська армія, що оточила місто, налічувала в різні періоди від 30 до 80 тис. солдатів, які мали на озброєнні 1500 танків, близько 1000 одиниць артилерії й багато іншої військової техніки.

Проте кількість солдатів і зброї не виявилася вирішальним фактором у цій битві, ним став дух хорватів. Невеликі хорватські загони в постійних вуличних сутичках завдавали агресорам відчутних утрат. Важка техніка на вулицях міста була малоефективною. Армія не могла рухатися далі вглиб країни. Сербам постійно доводилося перекидати війська з непокірного Вуковара.

Роль такого відчайдушного опору важко переоцінити. Ополченцям удалося втягнути агресора у виснажливі бої, завдяки чому серби втратили можливість «хорватського бліцкригу» й зазнали величезних утрат. Затримка армії сербів на три місяці у Вуковарі дала змогу Хорватії побудувати фактично з нуля свою армію. Сербська агресія та героїчний захист Вуковара спричинили небачене єднання нації та хвилю загальної мобілізації населення. На захист незалежності батьківщини стали всі. До речі, у битві за Вуковар брали участь й українці, які тоді компактно проживали серед місцевого населення. І сьогодні на кладовищі відновленого Вуковара є також могили наших земляків, котрі загинули під час героїчної оборони міста.

Бій за місто тривав 87 днів. Нарешті сербам удалося взяти Вуковар, але це сталося тільки після майже повного знищення міста. І хоча повернути Вуковар хорвати не могли до 1998 року, для сербів це була піррова перемога. Ця битва знекровила армію агресора, що відбилося на подальшому розвитку подій.

Розширення конфлікту зупинила Організація Об’єднаних Націй, яка розмістила свої миротворчі сили в регіоні, зокрема в Хорватії. 1992 року між Хорватією та Сербією було укладено перемир’я, що спричинило «заморожування» ситуації довкола окупованих хорватських територій. Це використала Сербія для створення на їх базі так званої Республіки Сербська Країна (РСК) — самопроголошеної республіки просербської орієнтації.

1995 року внаслідок блискавичної воєнної операції «Шторм» Республіка Хорватія повернула під свій контроль територію самопроголошеної РСК й відкинули сербські війська за межі країни. 1998 року Хорватія добилася підписання миру та здобула цілковиту незалежність.

Автор: Вадим КОВАЛЬОВ

Думка редакції "Військової панорами" може не співпадати з точкою зору автора публікації.

  
Шановний відвідувач, Ви увішли на сайт як незареєстрований користувач. Ми радимо Вам зареєструватися чи увійти на сайт під своїм ім`ям.

Інформаційне повідомлення

Відвідувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі в даній статті.