«Сталінські кувалди» проти «лінії Маннергейма»

Що нам відомо про Радянсько-фінську війну 1939-40 років? В основному те, що це була для Радянського Союзу вкрай невдала і дуже кровопролитна війна, що її результатом були понесені величезні людські втрати, що Червона Армія виявилася не готовою до ведення великомасштабної сучасної війни і багато інших фактів, все це вірно, однак мимоволі виникає питання : як абсолютно не готовою до війни армії все ж таки вдалося провести одну з найскладніших бойових операції по штурму і прориву довготривалої лінії фінської оборони, так званої «лінії Маннергейма»?

Багато хто стверджує, що просто закидали супротивника одними трупами, чи так це було насправді? З цим твердженням дуже важко сперечатися, тому що втрати РККА були величезними, проте це тільки одна сторона питання, але для прориву такої потужної оборонної системи, яку представляла з себе фінська оборона на Карельському перешийку, одних трупів Червоної Армії просто б не вистачило, для цього були потрібні, перш за все, величезні сили і засоби, чітке планування і забезпечення операції, що РККА і показала в лютому-березні 1940 року.

Так звана «лінія Маннергейма» була основою стратегічної оборони Фінляндії і представляла з себе комплекс унікальних, по-справжньому неприступних фортифікаційних споруд, яку фіни почали зводити практично з 1918 року, відразу ж з отриманням незалежності.

З численних сучасних джерел відомо, що її головний фортифікаційний пояс мав довжину близько 135 км і глибину до 90 км. Йому передувало передпіллі з різноманітними укріпленнями — ровами, завалами, дротовими загородженнями, надовбами — шириною до 15-20 км. Товщина стін і перекриттів дотів із залізобетону і граніту досягала 2 м. Поверх дотів на земляних насипах товщиною до 3 метрів ріс ліс.

На всіх трьох смугах «лінії Маннергейма» налічувалось понад 1000 дотів і дзотів, з яких 296 представляли собою потужні фортеці. Всі зміцнення з’єднувалися системою траншей, підземних переходів і були забезпечені продовольством і боєприпасами, необхідними для тривалого ведення автономного бою. Простір між смугами укріплень, а також передпіллі перед усією «лінією Маннергейма» були буквально покриті суцільними військово-інженерними спорудами.

Насиченість цій місцевості загородженнями виражалася наступними показниками: на кожен квадратний кілометр припадало: 0,5 км дротяних загороджень, 0,5 км лісових завалів, 0,9 км мінних полів, 0,1 км ескарпів, 0,2 км гранітних і залізобетонних надовби. Були заміновані і підготовлені до знищення усі мости, до псування — всі дороги. На можливі шляхи руху радянських військ були влаштовані величезні вовчі ями — воронки глибиною 7-10 м і діаметром 15-20 м. На кожний погонний кілометр ставилося 200 мін. Лісові завали доходили до 250 м по глибині. Обійти цю лінію, як це зробили німецькі війська з лінією Мажино, Червоної Армії не дозволяли особливості місцевості, брати її можна було тільки в лоб і ніяк інакше. Чи не пробивши «лінію Маннергейма», не можна було вивести Фінляндію з війни, так що ця твердиня представляла з себе не тільки військову значущість, але й політичну.

Перша спроба штурму лінії з ходу в грудні 1939 року закінчилися повною невдачею, і в Москві, нарешті, зрозуміли, що воювати проти фінів силами тільки одного Ленінградського ВО більше не можна і тому стали готуватися до другої спроби штурму вже по-серйозному, без шапкозакидальських настроїв. Новий командувач С.Тимошенко перше, що зробив, вступивши в командування, це не соромлячись, зажадав у Сталіна людських підкріплень, артилерійських знарядь БМ і, найголовніше, теплий одяг, польові лазні і пункти обігріву для бійців, нарешті-то, люди змогли вперше за кілька місяців відігрітися і добре поїсти, отримати кожушки, валянки, лижі та інше настільки їм необхідне майно для дій в зимових умовах.

З внутрішніх округів на північ до Ленінграда потягнулися військові ешелони з новими дивізіями, бригадами, артилерією і танками, в результаті співвідношення сил, порівняно з груднем 1939 року, в лютому 1940 р. стало більше відповідати класичному співвідношенню 1:3. Чисельність особового складу радянських військ становила тепер майже 460 тис. осіб проти 150 тис. чоловік фінських. Радянські війська на Карельському перешийку тепер нараховували 26 дивізій, одну стрілецько-кулеметну і 7 танкових бригад. З фінської сторони їм протистояли 7 піхотних дивізій, 1 піхотна бригада, 1 кавалерійська бригада, 10 окремих піхотних, єгерських, рухливих полків.

Але особливу увагу радянське командування приділило артилерії великого калібру і великої потужності, а також підготовці саперних підрозділів, саме цим родам військ відводилася головна ударна роль у майбутній штурмі. Тепер на Карельському перешийку повинні були діяти не одна, а дві радянські армії — 7-а і 13-а, які значно підсилювалися артилерією РГК. Полки, що мають на озброєнні гармати БР-5 (152-мм), гаубиці Б-4 (203-мм) і мортири БР-2 (280-мм), займали бойові позиції кожен у смузі наступу своєї армії. А в районі Перк’ярві (нині Кирилівське) готувалися вогневі позиції навіть для 356-мм і 305-мм морських гармат, встановлених на спеціальних залізничних транспортерах ТМ-1-14 та ТМ-2-12, це були справжні артилерійські монстри війни. З різних джерел відомо, що всього до початку операції на Карельський перешийок було стягнуто 3930 гарматних стволів всіх систем, включаючи міномети. Щільність вогню планувалася колосальна: 75-85 гармат і мінометів на 1 кілометр, це було небачено, такої щільності артилерії могла собі тоді дозволити далеко не кожна армія світу.

Зосередження військ проходило досить успішно і досить швидко, чому в чималому ступені сприяло значне поповнення тилових автопідрозділів підвозу, автомобілями різних марок, включаючи і авто підвищеної прохідності, напівгусеничні автомобілями ГАЗ-60 і ЗІС-22.

У результаті в цілому на ділянці прориву 13-ї армії скритно зосереджувалась сім стрілецьких дивізій. На ділянці 7-ї армії як більш скрутному на вихідні позиції виходило дев’ять стрілецьких дивізій. П’ять танкових бригад, два окремих танкових батальйони, одинадцять артилерійських полків і стрілецько-кулеметна бригада. Крім того, армії «передавалася третина всіх винищувачів фронту, чверть бомбардувальників і три чверті нічних бомбардувальників».

Співвідношення сил по батальйонам на Карельському перешийку тепер було зовсім іншим, ніж у грудні 1939 р., на 80 фінських батальйонів наступали 239 радянських, що практично точно відповідало співвідношенню 1:3. У радянських військ тепер була перевага в артилерії калібром 122-мм і більше в 10 разів. Замість двох дивізіонів великої потужності у військах 7-й і 13-ї армій тепер їх було чотири. Так що червоним командирам було тепер чим трощити бетонні коробки, побудовані на фінські народні мільйони.

Одночасно з початком перегрупування військ штаби 7-й і 13-ї армій впритул приступили до розробки самого плану прориву. Безпосередньо виїжджаючи у війська, командування прискіпливо намічали напрям головного удару. Відповідно до плану, таранний удар 7-ї армії був націлений по ділянці фронту Кархула — Муолаан’ярві. Вістря удару 13-ї армії доводилося між озерами Муолаан’ярві — Вуоксіярві. Ділянки прориву, їх ширина і глибина вибиралися з урахуванням найбільш ефективного використання артилерії і танків. Після цього була розгорнута потужна робота з дезорієнтування супротивника і почалася обережна концентрація ударних угруповань. На всіх ділянках прориву велася активна розвідка, включаючи розвідку боєм, виявляючи все нові і нові вогневі точки ворога, також активно велася розвідка і штурм фінських позицій з повітря. До всього цього війська повсюдно проводили практичні заняття на місцевості по навчанню навикам при штурмі довгострокових укріплень.

Таким чином, до підготовки штурму і до прориву таких сильних укріплень, яким була «лінія Маннергейма», радянське командування на цей раз підійшло дуже серйозно, з урахуванням всіх тих помилок, які були допущені на початковому етапі війни в 1939 році.

І ось, починаючи з 1 лютого 1940 року, фіни на собі відчули всю міць сталінської артилерії, за спогадами учасників тієї війни, методика роботи радянських гармашів була наступною: дзоти руйнували 152-мм артилерією, ДОТи — 203 і 280-мм. Спочатку осколково-фугасними снарядами розбивали подушку доту, оголюючи бетон. Далі справу завершували бетонобійні снаряди. Намагалися обходитися дешевими гаубицями-гарматами калібру 152-мм «МЛ-20», у складних випадках трощили бетонні коробки 203-мм гаубицями зр. 1931 року «Б-4», які фіни прозвали «сталінські кувалди», а наші війська називали «карельський скульптор».

гаубиця Б-4

Таку назву знаряддя отримало за те, що своїми 100-кілограмовими снарядами перетворювало ДОТи в химерні споруди з перекрученої арматури і шматків бетону, які солдати жартома прозвали «карельськими монументами». Правда, для виготовлення такого переконливого аргументу для піхоти було потрібно від 8 до 140 снарядів. Бойову цінність ДОТ, як правило, втрачав ще на ранніх стадіях виготовлення «скульптури».

Але тільки вид «карельського монумента» переконував піхотинців, що можна рухатися вперед, не побоюючись вбивчого кулеметного вогню. Так, тільки у 123-ї стрілецької дивізії, яка штурмувала Суммаярві, в лютому 1940 р. було вісімнадцять 203-мм гаубиць «Б-4» і шість 280-мм мортир «Бр-2». Вони витратили за час вогневої підготовки в наступі в першій декаді лютого 4419 снарядів, домігшись 247 прямих влучень. ДОТ «Поппіус», що зупинив дивізію в грудні 1939 р., був зруйнований 53 прямими влученнями, можна тільки уявити, що відчували на собі фінські гарнізони цих оборонних споруд, коли до них влітали ці 100 кг снаряди.

Однак не все було так гладко, так, артилерія довбала, не шкодуючи снарядів, але стрілянина навіть по точно виявленим цілям не завжди давала належний результат. Зазвичай перекриттю доту вистачало 4-5 прямих влучень з 203-мм або 280-мм знарядь. Однак перед цим необхідно було на пристрілювання, вогневий розтин і руйнування вистрілити до 500 фугасних, бронебійних або бетонобійних снарядів, тобто витрата снарядів для такого калібру була величезною. Надалі, як показала практика, найбільш ефективною та економічною була стрілянина прямою наводкою на дальність до 1000 метрів.

Таким чином, стрільба прямою наводкою, свого роду дуель, вимагала від артилеристів величезною холоднокровності, мужності і чималих втрат. Так, зі спогадів ветерана фінської війни червоноармійця 136 СП, 97 СД Шевчука Н.К. відомо:

«Артилеристи щодня витягали свої знаряддя на пряму наводку. Вся динаміка цих дій мала приблизно такий вигляд: на вихідну позицію швидко встановлювалося окреме знаряддя (рідше батарея) і вироблялося 3-5 пострілів по цілі. З фінської сторони у відповідь прогриміло 3-4 залпи або артилерійські постріли. Перший снаряд — недоліт, другий — переліт, а третій або четвертий точно накривав наше знаряддя», — так що дії артилеристів нерідко нагадували гру в «російську рулетку».

Там, де не вистачало «сталінських кувалд» і сестер «Б-4» — 280-мм мортир «Бр-5», в хід йшла вибухівка тоннами, цим займалися спеціально створені штурмові групи з розрахунку по три на кожен наступний стрілецький батальйон.

Так, завдяки грамотно проведеній артилерійської підтримці, саме сапери розправилися з головною опорою укріп-вузла Суммаярві, знаменитим «мільйонним» дотом Sj5, ще його називали ДОТ № 0011, під прикриттям вогню артилерії вдало підібравшись впритул спочатку до західного каземату сапери, потім підірвали і весь ДОТ, уклавши перед цим на нього гору ящиків із вибухівкою.

Зі спогадів ветерана фінської війни Візліна А.Х., колишнього мл. командира 20 ТБР, відомо, що доти підривали і так: до танків чіпляли броне-санчата, на них сідали сапери, вантажилася вибухівка. Танкісти під’їжджали до доту, танковим корпусом закривали амбразуру, сапери блокували вогневу точку, обкладали її вибухівкою і, як тільки танкісти від’їжджали, підривали ДОТ. Як говорив ветеран: «Це були важкі операції, проходили вони ночами, траплялося, що по кілька разів за одну ніч».

Інший «мільйонник», Le6, упав після того, коли його методично розстріляли артилерією, підкотили 203-мм гаубицю на пряму наводку і в упор постійно довбали снарядами в одну і ту ж точку, гарнізон збожеволів, частина фінських солдатів просто збожеволіла, інші , хто вцілів, покинули цей ДОТ, розбігшись по навколишніх лісах.

Зі слів очевидців, яким довелося подивитися на роботу сталінських артилеристів, відомо, що бетонна стеля Le6 товщиною в 1,5 метра обрушилася разом з семиметровим шаром землі над ним. Погнулися навіть сталеві стіни, а в сусідньому доті № 167 сталевий лист прогнувся і закрив амбразуру. Тепер було зрозуміло, чому замовк і цей ДОТ. Ще один «мільйонер», Sk11 в районі Сума-Яхде був розстріляний з прямої наводки 12 лютого 1940 Деякі ДОТи були просто кинуті фінами при відході. А деякі як, наприклад, ДОТи укріп-вузла Суурніемі, що зупинили в грудні 24-ту стрілецьку дивізію у Вейсяйнена, були підірвані самими фінськими частинами.

Поступово бійці Червоної Армії розправилися і з іншими інженерними спорудами «лінії Маннергейма». Так, приміром, надовби зсувалися за допомогою 30-тонних «Т-28», більше того, сапери часто просто підривали надовби зарядами вибухівки, пробиваючи проходи для легких танків. А в 13-й легко-танковій бригаді самими танкістами практикувалася стрільба по надовби бронебійним 45-мм снарядом, який руйнує кам’яний надовб повністю, таким чином, навіть танкові підрозділи на легких танках в бойових умовах розчищали собі шлях самостійно, справа була і в тому, що РККА отримала бойовий досвід, досвід, на жаль, кривавий, але, тим не менш, досвід, так що на ДОТи в лобові атаки, як говорять факти, в кінці фінської війни радянська піхота вже не ходила.

Так, протягом трохи більше 40 днів Червона Армія, в першу чергу завдяки діям своїх інженерно-саперних і артилерійських військ, зуміла зламати всю «лінію Маннергейма», застосувавши при цьому грубу силу. Виявилося, що бетонні коробки піддаються артилерії, вогнеметам, вибухівці та важким авіабомбам. Ядерної зброї тоді ще не було, вакуумні бомби, і боєприпаси особливої потужності також тоді ще не придумали. Іноді мимоволі виникає питання: а яка ще армія, крім РККА, в ті часи була здатна прорвати «лінію Маннергейма»? Відповіді на це питання так і немає досі.

admin

Leave a Reply

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

[an error occurred while processing the directive]