Війна, розв’язана геббельсівщиною

 Війна, розв’язана геббельсівщиною

Війна, розв'язана геббельсівщиною

Дві тисячі чотирнадцятий видався дуже важким. Цього року відбулася революція на Майдані і розстріл мітингувальників. У цьому році відбулася анексія Криму. Цього року почалася війна — а якщо називати речі своїми іменами, то російське вторгнення — на сході України. І ця війна поклала початок і тих процесів, які можуть призвести і до громадянської війни в самій Росії і, зрештою, остаточному розпаду Російської Федерації — цілком можливо, що в середньостроковій перспективі Росія в тих межах, в яких ми її знаємо сьогодні, перестане існувати. І, безумовно, це буде початком кінця «путінізму» — злодійського корумпованого режиму автократії однієї людини, яка, замість того, щоб розвивати країну і вести її в майбутнє, всіма силами тягнула її в минуле.

І ВВП домігся-таки свого.

Щоб адекватно оцінювати події сьогодні, треба розуміти, що все, що відбулося в цьому році — від Майдану до Донбасу — НЕ низка окремих подій, а пов’язаний і логічно цілком вибудуваний ланцюжок.

І каталізатором цих подій, безумовно, є Росія. А якщо вже говорити ще конкретніше, то одна єдина людина — Володимир Путін.

Росія завжди хотіла мати вплив на Україну. Завжди бачила її в якості свого сателіта, а не рівноправного сусіда. А часом і свого васала. І завжди хотіла мати там підконтрольну, маріонеткову владу. У тому числі і в новітній історії.
У 2004-му році Кремль зробив ставку на Віктора Януковича, людину без освіти, але з двома судимостями, абсолютно проросійськи налаштованого висуванця донецьких кланів. І за допомогою маніпуляцій на виборах спробувала привести його до влади. Тоді це не вийшло — люди вперше вийшли на Майдан і відстояли свій вибір.

Віктор Янукович прийшов до влади через шість років, у дві тисячі десятому. Він вже повністю занурив країну в болото корупції, поставив всюди своїх людей, зробив свою сім’ю мільйонерами, остаточно розвалив і так дихаючі на ладан державні інститути, прокрався і спробував розгорнути вектор розвитку України з проєвропейського на проросійський, за що Москва авансом пообіцяла п’ятнадцять мільярдів доларів.

Країна цього вже не стерпіла і відбулася революція. Майдан. У ході тримісячних подій було вбито двісті чи триста людей, Віктор Янукович втік до Росії, а Україна, позбувшись злодійської влади, стала готуватися до вільних парламентських і президентських виборів і подальшої інтеграції в Європу. І так би все і сталося, і Україна була б зараз європейськи орієнтованою вільною демократично розвинутою державою з перспективою вступу до Євросоюзу, якби в справу не втрутилася третя сила. А саме — Росія.

На жаль, події збіглися так, що саме до цього моменту — перебуваючи при владі вже п’ятнадцятий рік — Володимир Путін почав втрачати зв’язок із реальністю. Сам ледь не втратив владу за два роки до цього — під час протестних двохсоттисячних мітингів у Москві, які вимагали чесних виборів і чесної влади — він став боятися революцій, скрізь бачити змову, руку Сполучених Штатів Америки і так далі. Загалом, набув повний набір фобій і маній узурпатора, який п’ятнадцятий рік знаходиться на троні, не користується Інтернетом і отримує інформацію про світ через лестощі і страшилки свого оточення.

Ця боязнь обтяжена ще й манією величі, яка розвивається дуже стрімко, і всього за кілька місяців своєрідний (скажімо так), але зовні ще цілком адекватний лідер однієї держави (до речі, не самої передової) уявив себе Імператором, Збирачем земель руських, Другим Наполеоном або невідомо ким ще.

Користуючись періодом безвладдя в Україні — а державні інститути до того момент в країні деградували майже повністю, в тому числі і армія, яка стала вже абсолютно небоєспроможною — Росія ввела війська в Крим і анексувала його. Ніякого референдуму — якщо розуміти слово «референдум» так, як його розуміють у всьому світі і як його розуміє міжнародне право — там, звичайно ж, не було. Це чистої води анексія. Російські війська без відзнак оточили будівлю парламенту Криму, після чого на коліні за пару тижнів було проведено «голосування», за результатами якого Крим і був включений до складу Росії. Так, до того момент, наслухавшись російської пропаганди, жителі Криму дійсно в більшості своїй хотіли в Росію. Це правда. Однак, якби референдум був проведений за всіма правилами — з підготовкою, громадською дискусією, наданням майданчиків у ЗМІ різним точкам зору, наданням достовірної інформації населенню, дотриманням всіх законів, і так далі і так далі — загалом, як це було зроблено в Шотландії — ще не питання, були б результати проросійськими. Але факт залишається фактом — референдуму не було. А кримські татари, які складають більше десяти відсотків населення Криму, це «голосування» взагалі бойкотували.

До речі, навіть і ті кримчани, хто ще півроку тому скандував на площах «Путін, введи війська», зараз починають задаватися питаннями. Не всі, звичайно, але тим не менш. Реальність виявилася не зовсім такою, яку їм показували по Першому каналу. Але пропаганда — а точніше, відверта брехня, тонни брехні, які потоками ллються з державних телеканалів — свою справу вже зробила. Анексія відбулася.

Окрилений таким легким успіхом з Кримом, Кремль розпочав проект «Новоросія». У міста Південного Сходу України були відправлені озброєні диверсійні загони, які, діючи невеликими групами, захоплювали адміністративні будівлі та відділки міліції і встановлювали в цих регіонах свою владу, оголосивши про створення квазидержавних утворень «Донецька народна республіка» і «Луганська народна республіка» — в Донецькій та Луганській областях відповідно. Також були заслані провокаційні групи і влиті значні фінансові кошти для розгойдування ситуації і в інші великі міста — Харків, Дніпропетровськ, Херсон, Одесу, Миколаїв, Запоріжжя, Кіровоград і так далі. Вочевидь, передбачалося вивести з-під суверенітету України приблизно тридцять відсотків її території. І спочатку, здавалося, що так і буде. Групи проплачених провокаторів і бандитів били проукраїнських громадян, розганяли проукраїнські мітинги, захоплювали обласні адміністрації. Населення частково їх підтримувало. Симпатії у цих регіонах розділилися приблизно шість до чотирьох — шістдесят відсотків за Україну, сорок (в основному старше покоління) — за Росію. Або навіть, точніше — за Радянський Союз. Відбувалося це в цілому без застосування зброї, але були й убиті і десятки, якщо не сотні, поранених. Найстрашніша трагедія сталася в Одесі, де прихильники Майдану і антиМайдану — тобто проукраїнські і проросійські групи — зіткнулися у вуличних бійках, що призвело до загибелі кількох десятків людей.

Однак у цьому випадку все пішло не так гладко, як з Кримом. Якщо за Крим Україна воювати не стала, і, взагалі-то, погодилася з його анексією, то віддавати третину своєї території країна була вже не готова. Була оголошена Антитерористична операція.

Спочатку вона розвивалася не дуже успішно — в України раніше не було ще вибудуваної держави (замість президента був виконуючий обов’язки, не було визнаного суспільством парламенту), армія, як і раніше, представляла із себе абсолютно непідготовлену, розкрадену невмотивовану структуру, вчорашні бійці міліції та внутрішніх військ, які захищали владу Януковича проти Майдану, воювати за новий порядок не хотіли, була величезна кількість випадків саботажу і так далі. Проте з часом армія навчилася воювати, з’явилася мотивація — як якось казав один генерал: «Я цих бандерівців ненавиджу, Майдан цей ненавиджу, мені Путін подобається, але він напав на мою країну — і тепер я буду воювати проти нього пліч-о-пліч хоч з чортом» — і АТО стало домагатися значних успіхів. До її успішного завершення залишалося вже не так багато часу. Проросійські квазидержавні утворення відчували сильну нестачу в людях, з тих, хто на проведених у ДНР і ЛНР псевдореферендумах проголосував за відділення від України, воювати пішли зовсім небагато. Скандувати на мітингу це одне, а йти гинути — зовсім інше. Охочих гинути виявилося небагато. Були спроби навіть примусової мобілізації, але масово воювати за ДНР і ЛНР люди так і не пішли.

Українськими силовиками в ході липневого наступу було відбито назад кілька значущих населених пунктів, почалася операція зі встановлення контролю за кордоном з Росією, звідки надходила зброя і загони добровольців і найманців, місто Слов’янськ був залишений сепаратистами без бою, і навіть став готуватися до капітуляції і Донецьк, ключове місто регіону.

Все йшло до швидкої перемоги Києва.

Однак зрозумівши, що Новоросії залишилося існувати вже недовго, у справу знову втрутилася Росія. На територію України були введені вже регулярні частини російської армії, почалися обстріли українських позицій з території Росії, поставки техніки — в тому числі і важкої, наприклад, танків, систем залпового вогню, або зенітно-ракетних комплексів, одним з яких і був збитий малайзійський «Боїнг» — значно зросли і почалася повномасштабна військова операція по відкидання українських сил назад.

Ця операція закінчилася успіхом. За серпень-вересень-жовтень українська армія зазнала серйозних втрат, були залишені завойовані раніше позиції, частини потрапляли в котли та оточення, наступ було не тільки зупинено, але й перейшов у відступ.

Як ми бачимо, якщо вибудувати послідовний ланцюжок подій, то стає очевидно, що відбуваються на сході України — це зовсім не громадянська війна, як її намагається подати російська пропаганда, не боротьба східних регіонів за незалежність від Києва, не спроба здобуття суверенітету, і не внутрішній конфлікт між західними і східними областями країни.

Так, підтримка ідей приєднання до Росії серед місцевого населення була дійсно велика. Так, в ополченні знаходиться значна кількість місцевих жителів — хоча зовсім не така велика, на яке розраховував Кремль спочатку, відсутність належної підтримки серед місцевих жителів стало для Москви шоком — але ініціатором війни було аж ніяк не населення Донбасу і не офіційний Київ.

Почала цю війну Росія і тільки Росія.

Поставками зброї, безпосередніми захопленнями своїми диверсійними групами міст, а головне — пропагандою і залякуванням. Абсолютно оскаженілою пропагандою, яка не має нічого спільного з реальністю. З російських телеканалів (а українські, як, втім, і всі інші, на підконтрольних ДНР і ЛНР недоступні) людям в голови вбивається абсолютно божевільні думки — про те, що в Києві вбивають за російську мову. Про те, що українські військові в Слов’янську розіп’яли шестирічну дитину, прибивши її до рекламного щита, а його мати прив’язали до бронетранспортера і розірвали на частини. Про те, що київські карателі вбили чотириста мирних жителів. Про те, що влада в країні захопили фашисти. Про те, що солдатам Національної гвардії обіцяли російських рабів. Це все — дослівні цитати з російського телебачення.

І саме це насадження ненависті і стало головною зброєю в розв’язуванні цієї війни. Телевізійна пропаганда виявилася вкрай ефективним засобом.

Основний вид військової підтримки, яку Росія постачає до Донецька та Луганська — це саме пропаганда. Геббельсівщина. Якби Росія не експортувала на Україну такі потоки брехні і ненависті, ніякої війни на Сході не почалося б взагалі. Якби не це накачування — самі донеччани не взяли б до рук зброю. Не стали б створювати диверсійні групи, захоплювати з автоматами в руках адміністрації, громити міліцейські та військові частини, захоплювати прикордонної застави і аеропорти. Це визнає і Ігор Гіркін, більш відомий як «Ігор Стрєлков», громадянин Росії, офіцер ФСБ, зі своїм диверсійним загоном захопив будівлю адміністрації міста Слов’янська і тим самим поклав початок цій війні, що став згодом «Міністром оборони ДНР». В одному з інтерв’ю він відкрито говорить, що якби не його загін — ніякої війни в Донецьку би не було взагалі.

Так, неприйняття і страх перед Заходом на Сході дійсно були. І досить сильні. Але кричати з прапорами «Росія, Росія!» — це одне. А взяти до рук гранатомет і піти палити БТРи і гинути самому — це зовсім інше.

Ця війна розв’язана тільки і виключно російською геббельсівщиною. Більше ніким.

А там, де експорт цієї геббельсівщини вдалося не допустити — війна і не почалася.

Війна є тільки там, куди Росія прийшла. Своїми загонами, які призначаються з Москви «народними губернаторами», чеченськими і осетинськими формуваннями, козаками, військовими радниками та ін.

А куди Росія не дійшла — там тепер все в порядку. За російську мову ніхто нікого не вбиває.

Дніпропетровськ — найбільше російськомовне місто України — змінилося просто невпізнанно. Такого підйому патріотизму не було ще ніколи і ніде. У цьому абсолютно російськомовному місті прапори України висять практично на кожній машині і на кожному стовпі. Все місто масово і добровільно стало переходити на українську. Були створені добровільні загони територіальної оборони. А волонтерський рух досяг небачених висот.

У Ізюм, місто в Харківській області, що межує з Донеччиною, наприкінці квітня страшно було заїхати. Воно було на черзі. Там всі були за Росію і за Стрєлкова. Пробувши там дві години, можна було зрозуміти, що слід негайно покидати його. А наприкінці травня, всього через місяць — абсолютно інше місто. Абсолютно! Вночі можна ходити абсолютно спокійно. А це сорок кілометрів від Слов’янська всього.

Барвінкове — те ж саме. А це всього двадцять кілометрів від Слов’янська. Хрестище — те ж саме. А це на кордоні зі Слов’янськом вже. І так скрізь.

Намагаючись розколоти Україну і створити на третині її території так званий «Русский мир», Росія домоглася прямо протилежного — перед обличчям зовнішнього ворога згуртувала українську націю і підняла таку хвилю патріотизму, як це не вдавалося зробити ще жодному самому радикальному українському політику.

Територія, яку зараз контролюють маріонеткові проросійські структури — менше п’яти відсотків. Війна йде тільки тут. Все інше — єдина неподільна Україна.

І домігся цього саме Володимир Путін.

Зараз ми спостерігаємо становлення найстрашнішої для Росії війни за двадцятий і двадцять перше століття. Не в сенсі кількості загиблих, а в сенсі того, що відбувається зараз з суспільством.

У цій гібридній неоголошеній війні Росія придумала ще одну страшну інновацію — непізнані війська. Використання своїх солдатів під виглядом «добровольців», «відпускників», «місцевих жителів» та ін. Позбавлення їх імені. Поховання їх в безіменних могилах. Всіляке заперечення участі загиблих у бойових діях на Україні.

Але найстрашніше — що родичі загиблих погоджуються з цим. Вони готові мовчати.

Ще жодна нація ні за одну війну не додумалася до того, що можна за гроші відмовлятися від імен своїх полеглих. Що можна за компенсацію або квартиру зняти ім’я свого загиблого з його могили. Що можна відмовитися від імені полеглого батька своїх дітей. Що можна видавати загиблого за живого. Що можна погоджуватися з тим, що їх неіснуючі ніби як тіла будуть закопані в безіменних могилах в неіснуючій ніби як війні в неіснуючій ніби як країні.

У Чечні робилися смертні медальйони зі сталевих ложок, тому що якщо будеш горіти в бетері, то штатний алюмінієвий смертний медальйон плавиться — і це було головним посилом тієї війни: бути впізнаним. Мати можливість бути похованим. Мати право хоча б на своє ім’я, якщо вже на життя не вийшло. І наші командири нам тільки допомагали в цьому. Це дійсно страшно.

Здається, що це буде остання війна для Росії не тому, що їй не вистачить сил або економіки. Хоча і цього також. Це буде остання війна для Росії, тому що процес розпаду етносу вже практично завершений. Моральна деградація нації вже практично відбулася. І ця війна тільки доб’є її.
Та й немає вже більше ніякої нації. Немає ніяких спільнот, які могли б сказати про кожного свого члена – «ми».

Ця територія населена окремими групками та спільнотами агресивних озлоблених людей, випадково з’єднаних один з одним зовнішніми обставинами, які ненавидять всіх інших, хто не входить у їхню зграю — і ніякої нації тут вже не існує.

І, вочевидь, коли нащадки вивчатимуть цей час, в якому ми зараз з вами живемо, вони не зможуть описати його.

Тому що, щоб розуміти, що таке «путінізм», у ньому треба жити.

Ще одне нововведення — маргіналізація цієї війни. Зброя роздавалася кому завгодно, в тому числі і кримінальним злочинцям, наркоманам, бомжам, алкоголікам. Абсолютно безконтрольно. І з Росії воювати на Донбас їдуть люди теж не з найбільш забезпечених верств суспільства.

У російської людини від туги, чорнухи і безнадії, яка його оточує і тієї безпросвітності, в якій вона живе, завжди було тільки два виходи — алкоголізм і війна. Війна не важливо де, байдуже з ким, байдуже за що. А в дев’яноста відсотків випадків війна ще й поєднана з алкоголізмом.

Ті люди, які їдуть з Росії воювати на Донбас — вони ж не проти українців воювати їдуть. І не для того, щоб захищати росіян. Їм ці росіяни і у себе вдома щось не дуже потрібні, не те що десь на Донбасі.

Вони їдуть з тієї простої причини, що зі свого застряглого в дев’ятнадцятому столітті провінційного депресивного містечка більше б ніколи нікуди за все своє життя і не поїхали б. І ті дні, коли вони бігають з автоматами по війні, і навіть ті дні, коли комусь із них відірве ногу або руку, до самої їхньої смерті від цирозу — вже дуже недалеко — будуть кращими в їхньому житті.

Найбільше шкода не того, що Путін зробив з Росією. По-справжньому шкода того, що він робить з Україною.

Українці — незлобива, абсолютно неагресивна, невойовнича нація. Рівень агресії мінімальний. Рівень толерантності — на порядок вищий. Мирне співіснування різних конфесій. Двомовний Київ. Цілком миролюбний до росіян Львів. Ніякої напруги. Менталітет дрібновласницького працьовитого господаря, якому займатися власним господарством цікавіше, ніж битися з сусідами.

Коли це розумієш, то і розумієш, якою раною для України став Майдан. Якою трагедією для неї виявилися ці сто життів. Це для Росії сто життів плюс-мінус — взагалі не питання, говорити нема про що. А для цієї країни це стало дійсно національною трагедією.
Але те, що з нею зробив потім Путін…

Як в Україні з’являється ненависть… Як ця країна вчиться воювати… Як вона вчиться вбивати… Як іде ця м’якість, ця неагресивність… Як на її місце приходить ненависть… І така ненависть, якої Росія не знала ще від жодного народу ніколи за весь час свого існування. Як, слідом за вмінням воювати і вбивати, на місце добродушності та відкритості приходять цинізм і байдужість. Коли люди починають радіти смертям противника… Коли українці радіють смертям російських солдатів…

Путінізм породжує тільки путінізм. І нічого більше.

Перетворити величезного сорокамільйонного братнього сусіда на того, хто тебе ненавидить найбільше…

Це треба зуміти, звичайно.

Чим все це закінчиться? Складно уявити… Російська влада майже повністю відірвалася від реальності і передбачити її подальші кроки стає практично неможливо. Але, схоже, на проекті «Новоросія» все ж поставлений хрест. У всякому разі, останнім часом ця риторика чується все частіше.

Якийсь час Росія продовжуватиме постачати туди зброю, техніку, добровольців, але, з урахуванням обвалу рубля і обвалу цін на нафту, довго вона цього робити не зможе. Внутрішні проблеми і напруга, які загострилися на їхньому фоні, стануть важливішими. У Грозному знову лунає стрілянина, чого не було вже кілька років, а коли знову почнеться по всьому Кавказу, тут вже буде не до Донецька з Луганськом.

І ці квазидержави припинять своє існування. Побудувати державність вони не зможуть. Україна відновить свою загублену територію. Поки за винятком Криму, але, думаю, що в середньостроковій перспективі і його повернення назад під протекторат України можливе. І почне розвиватися далі. У напрямку демократичної правової вільної держави, рівноправного члена Європи.

А Росія…

Росія очевидно занурюється в темряву. Яких глибин вона досягне, важко передбачити…

admin

Leave a Reply

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

[an error occurred while processing the directive]