Як з’явився російський спецназ

Практично відразу після завершення Великої Вітчизняної Війни в СРСР з’явилися військові експерти, які наполягають на створенні особливого роду військ — спеціального призначення. Їх спеціалізацією мало стати виконання найрізноманітніших завдань — від вирішення локальних конфліктів до стратегічних. Довгий час ця ідея відкидалася, оскільки вважалося, що лише великі, багатомільйонні армії здатні вирішити серйозні проблеми. Однак у міру створення ядерної зброї, одна одиниця якого цілком могла знищити ціле місто, з’являлося все більше прихильників того, що такі загони повинні з’явитися.

Над придумуванням назв для цих загонів не стали занадто мучитися. Їх назвали просто загонами спеціального призначення або загонами спецназу. Одним з тих, хто особливо яро виступав за створення став Віктор Харченко. У довоєнні роки він був прекрасним спортсменом, розбирався в електротехніці. У роки війни близько познайомився і з мінно-вибухових справою. Тоді ж йому довелося очолити розвідувально-диверсійний відділення в розвідувальному управлінні на Західному фронті. Після війни, в 1948 році, Віктор Харченко закінчив Академію генерального штабу. Очолив Дослідницький інститут інженерних військ в 1965 році. На жаль, він загинув в 1975 році при випробуваннях нового зброї. Однак саме йому вдалося створити елітні, по праву вважаються кращими в світі (так, прославлений китайський спецназ може далеко не все з того, що вміють ці прості російські хлопці) війська спецназу. І саме Віктора Харченко прийнято вважати батьком російського спецназу.

У воєнні роки і пізніше він поглиблено вивчав методи роботи елітних військ європейських держав — німецького Бранденбургу, коммандос з Великобританії. Ретельно збираючи яку інформацію, класифікуючи дії, оцінюючи цінність і незамінність і приміряючи ці дії на післявоєнні роки, він вирішив, що Радянському Союзу необхідні аналогічні війська, тільки здатні виконувати ще більш широкий спектр завдань, які не зможе виконувати звичайна армія. Протягом декількох років він просто не міг пробити шлях своїм ідеям.

Тільки в 1951 році до його ідей прислухалися. У кожній з сорока однієї армії була створена спеціальна розвідувальна рота. Однак і це було зовсім не те, чого домагався Віктор Харченко. Адже ці загони повинні були виконувати розвідку в тилу противника на відстані в 50-70 кілометрів від лінії фронту. Харченко ж мріяв побачити загони, здатні абсолютно автономно працювати на території противника в тисячах кілометрах від Батьківщини. У першу чергу, завданням цих загонів мало стати знищення балістичних ракет і засобів транспортування — наприклад важких бомбардувальників Б-47, які стояли на аеродромах Туреччини, Великобританії, ФРН, Японії.

На жаль, оцінити таку далекоглядність командування не змогло. Тому Харченко вирішив діяти на свій страх і ризик. Він особисто зібрав групу військових професіоналів, яких почав тренувати, передаючи наявний досвід і навички. В результаті була створена група, яка змогла продемонструвати на випробуваннях результати, що змусили командування подивитися на ідеї військового генія зовсім інакше. Таким чином, до 1957 року в складі дивізій стали формувати спеціальні розвідувально-диверсійні роти. До складу кожної входило три взводи. Крім того, в округах, що мають найбільш важливе оперативний напрям, створювалися і батальйони спецпризначення — по три роти, які доповнювалися снайперським взводом. У сумі такий батальйон включав в себе 360 бійців. А до 1962 року були створені вісім бригад спецназу, кожна з яких мала чисельність у 1800 чоловік. Як бригади, так і батальйони підкорялися тільки ГРУ Генштабу. У разі початку ведення бойових дій ці бригади повинні були завдати удари по найбільш важливих об’єктах, що знаходяться за лінією фронту, — тунелі, великі мости, склади пального та боєприпасів, вузли зв’язку, а також ядерна зброя. Мінімальною віддаленістю об’єктів від лінії фронту вважалася сотня кілометрів. Максимальна ж взагалі була необмежена — вони могли однаково ефективно діяти в будь-якій точці світу, в будь-якій країні і на будь-якому материку.

І зовсім скоро ці майстри війни зуміли довести свою корисність. Як відомо, в 1968 році знадобилося ввести війська країн, що входять у Варшавський договір, до Чехословаччини. Як показувала практика, таке введення майже завжди супроводжувалося значною кров’ю. Наприклад, придушення бунту в Угорщині обійшлося в двадцять п’ять тисяч загиблих угорців і сім тисяч російських солдатів і офіцерів. У Чехословаччині ті ж самі дії повелися за іншим сценарієм.

О 23:00 20 серпня 1968 диспетчери аеродрому в Празі отримали запит від радянського транспортного літака, що повідомив про несправності двигунів. Зрозуміло, було отримано дозвіл на посадку. Ще до того як літак остаточно зупинився, бійці спецназу покинули літак, бігом прямуючи до контрольної вежі. Чехи настільки розгубилися, що спецназівцям не довелося придушувати ніякого опору. Після того як аеродром був захоплений, наші війська отримали можливість перекинути Вітебську повітряно-десантну дивізію на літаках «Антонов».
Одночасно з цим на території столиці Чехословаччини активізувалися й інші загони спецназу, заздалегідь прибулі в країну. За лічені години їм вдалося зайняти телевізійні і радіоцентри, а також редакції найбільших газет. О четвертій годині ранку ними було захоплено будівлю Центрального комітету, де знаходиться кабінет Олександра Дубчека. Опору не було і тут — надто раптовим виявився удар. Протягом п’яти годин спецназовици тримали оборону, захопивши міністрів Чехословаччини, які вирішили відмовитися від зобов’язань перед СРСР. Після цього всі вони були відправлені в Москву. Вже під кінець дня Чехословаччина знову опинилася в радянському таборі.

Тобто для проведення всієї операції знадобилися не десятки тисяч бійців і дні запеклих боїв, а всього кілька десятків професіоналів і менше доби для розгортання їх діяльності.

Цікаво, що сам Отто Скорцені — відомий німецький диверсант, який проживав у той час в Іспанії, оцінив проведення цієї операції, зумівши підібрати лише одне слово для опису — «Блискуче!»

Пізніше спецназівцям довелося взяти участь ще в дев’ятнадцяти країнах по всьому світу — Африка, Азія, Південна Америка. І це лише та інформація, яка на сьогоднішній день не є засекреченою. У скількох же країнах цим хлопцям в крапових беретах довелося взагалі побувати і довести силу російської зброї і духу?

Іноді бійцям доводилося просто працювати інструкторами та радниками в таборах підготовки солдатів. Але нерідко вони брали і зброю, щоб помірятися силою з легендарними американськими командос. Це було у В’єтнамі та Анголі.

Нерідко бувало й таке, що наші бійці вступали в протистояння з американською військовою елітою, однак ті лише через багато років дізналися, кого ж вони програли у швидкоплинному бою, що обернулася десятками загиблих і знищенням передових зразків техніки.

Один з таких випадків мав місце в травні 1968 року. Тоді групі спецназу чисельністю усього лише в дев’ять людей випала складна задача — напасти на чудовою охороною американських аеропорт, що призначався для дислокації вертольотів. Він розташовувався на території Камбоджі, на відстані 30 кілометрів від в’єтнамської кордону. Саме з цього аеропорту американські війська перекидалися до В’єтнаму для вчинення розвідувально-диверсійних операцій. Тут розташовувалося близько десяти важких транспортних вертольотів і два легкі. Проте найцікавішими тут були чотири вертольоти, завданням яких було вчинення вогневої підтримки, — новітні «Супер Кобра». На сьогоднішній день ці вертольоти є основною ударною силою морської піхоти США. Однак тоді вони були об’єктами інтересу всіх спецслужб світу. Вони були забезпечені новітніми навігаційними системами, а також керованими реактивними снарядами. Зрозуміло, що і радянські фахівці не відмовилися б отримати подібний зразок для вивчення.

І був відданий відповідний наказ хлопцям, девізом яких є фраза «Вище нас тільки зірки». Дев’ять чоловік пішли в атаку на чудово укріплений аеродром.

Вся операція зайняла двадцять п’ять хвилин. За цей час три новітніх вертольота «Супер Кобра» були знищені. Четвертий — піднято в повітря і викрадений на територію В’єтнаму. Під час бою було знищено п’ятнадцять елітних солдатів і офіцерів, які несли охорону стратегічних вертольотів. Серед нападників загинуло троє людей. Лише через кілька років американські спецслужби дізналися, що дана операція була повністю проведена російським спецназом.

І до цього, і після було проведено безліч операцій, які були нітрохи не менш ефективними й ефектними, ніж ця. І далеко не про всі з них знає широкий загал.

Тому ці хлопці, яких ніхто не знає в обличчя, але про які знає весь світ, справді заслужили право вважатися легендами.

І тим більш прикро усвідомлювати, що сьогодні ці військові підрозділи, що не мають аналогів у всьому світі, повністю знищуються власним урядом. Так, у березні 2009 року була розформована одна з кращих бригад — Бердську бригада спецназу ГРУ. Що ж, політикам видніше. Мабуть, вони вважають, що Росії не потрібні професіонали, готові і вміють воювати за честь і свободу своєї країни. Що ж принесе нам завтра? Подивимося …